Над одним з прифронтових міст низько летять два бойові літаки

Над одним з прифронтових міст низько летять два українські бойові літаки. Стрімко з відповідним свистом і одночасно грохотом пролітає один, майже одразу за ним — другий.

На тротуарі, роззявивши роти, стоять двоє. Батько і донька. Він тримає в одній руці рожевий самокат, у другій — маленьку доньчину ручку.

Дівчинка вільною ручкою показує літачки.

Це майже південь. Всі дерева рясно вбрані у цвітіння, і запах меду просто застиг у повітрі.

Моя уява одразу малює страшну картину: якби ці літаки були не українськими. Як от, наприклад, ті, які літали над Маріуполем. Ті, для яких позначка «діти» — це місце, куди треба бити. Ті, які на цю голівоньку і ручку, у цей квітучо-медовий рай, скинули би бомбу без роздумів і вагань.

«Женіть їх звідси, хлопці», — здригнувшись, думаю я вслід літакам. І подумки молю всі сили небесні, щоб над українськими містами літали українські літаки, а не ворожа авіація.