Посіяти в чиємусь серці сумніви, безнадію, зневіру — не важко. Дуже легко навіяти негативні думки і залишити в душі неприємний осад. Так влаштована людина. В психології та різних віровченнях існують цілі практики, робота з якими допомагає відбити негатив або вичистити свідомість від нього.
Натомість дуже важко поселити в серці іншого одне абстрактне, але таки позитивне відчуття — надію. Мало хто взагалі хоче цим займатися. Мало хто хоче і може переконувати іншого у тому, що його сподівання — тихі, потаємні, здавалось би нездійсненні — таки втіляться в життя. Або хоча б підтримати ці сподівання, кивнути головою: «Так, це можливо, тобі вдасться».
Особливо це важко, коли йдеться про великі групи людей, спільноти і народи. Але справа в тому, що коли проростають паростки із зерен надії або безнадії, посіяних кимось, світ безповоротно змінюється.
«Я маю мрію, що на червоних пагорбах Джорджії настане день, коли сини колишніх рабів і сини колишніх рабовласників зможуть сісти разом за столом братерства... І якщо Америці доведеться стати великою країною, це повинно статися,» — проголосив у 1963-му році проповідник Мартін Лютер Кінг в країні, яка тоді подумати не могла, що менш як за 50 років вона обере Президентом чоловіка африканського походження.
Ще декілька десятиліть тому неможливо було уявити, щоб однією з найвидатніших постатей в країнах Перської затоки була жінка. До тих пір, поки батьки однієї дівчини разом із сучасною освітою та вихованням не дали їй надію на те, що вона може змінити свою країну. Пізніше вона стала другою (з трьох) дружиною правителя Катару, а окрім того — видатною реформаторкою, громадською діячкою, натхненницею і однією із засновниць найвпливовішого арабського каналу Аль-Джазіра. А Катар завдяки реформам і залученим нею інвестиціям став відігравати величезну роль не лише у своєму регіоні, а й впливати на події у світі.
100-150 років тому людей, які говорили про можливість об'єднання української нації, розділеної двома імперіями, в єдиний народ у межах однієї держави, називали невиправними мрійниками, а саму цю ідею — абсурдною. Так само мало хто вірив у відновлення автокефалії української церкви. Як, власне, і в утворення інших помісних церков. При чому багато хто не вірив у це навіть рік тому. Мовляв, такі питання вже давно ніхто не хоче вирішувати.
Адже останній Томос від Константинополя вдалося одержати аж двадцять років тому Православній церкві Чеських земель і
Словаччини, а до того Томос отримала Болгарська церква і було то ще у
1945-му році. То, мовляв, куди там нам.
Сьогодні ж вперше в історії у прямому ефірі на весь світ транслювалося підписання Томосу про автокефалію одній з помісних церков. Нашій церкві. Чи має значення це лише для нас? Однозначно ні, хоча ми і полюбляємо повторювати, що наші проблеми, як і досягнення, насправді нікого не цікавлять.
Утворення нової церкви (а фактично — встановлення історичної справедливості і повернення до Матері-церкви у Константинополі) дає надію іншим народам. Уже декілька місяців як підняли пригноблені голови невизнані попри багатовікову самостійницьку історію церкви Македонії та Чорногорії. Але сьогодні вірні цих церков також стежили за підписанням Томосу для Православної Церкви України і в них зародилась надія.
Надія на те, що в одній з головних
релігійних установ світу може лунати молитва їх мовою. На те, що їх
Президент там згадуватиметься поряд з іменами видатних князів. На те, що у
своїх церквах вони зможуть молитися за власне військо, а не за військо
загарбників. На те, що очільник їх церкви стане пліч-о-пліч із
Вселенським Патріархом. На те, що мусульмани, католики, атеїсти,
агностики та інші стануть поруч із православними християнами і разом
добиватимуться отримання Томоса, який дивовижним чином зможе об'єднати
людей, попри те, що релігійні питання часто роз'єднують. Надію на те, що
все може бути по-іншому.
Сьогодні не лише віряни, що прагнуть
визнання власної церкви, а й інші мрійники, які хочуть змінити своє
життя, країну, світ отримали ще одне підтвердження того, що можливо все.
І ця надія, яку дає іншим наше звершення, це, як на мене найголовніше. Пізніше ми ще побачимо, як змінить світ ця подія.
