Гримаси буденної байдужості

Весь час думаю, що слова цих людей не варті того, щоб я про них писала. Але шось забагато трешняку сьогодні.
Спочатку «український продюсер» (продукт якого, зрештою, мене не цікавить і не може цікавити, але у якого є величезна аудиторія) дає інтерв'ю російському журналісту, де довго розповідає, що от вже п'ять років в Україні утискають російськомовних і ділять народ. А от він об'єднує. А потім говорить, що так, люди Донбасу інші, але це від того, що вони багато працюють і не мають часу на культуру, а не так як в отетом от Кієвє. Він не ділить народ, ні.

У мене аудиторія мінімальна, але всім, хто це прочитає, я хочу сказати. Я жила або зараз живу в різних областях України: на Херсонщині, у Львові, Києві. Бувала у Франківську, Тернополі, Одесі, Харкові і навіть у Донецьку до війни. І от, хтось може не вірити, але всюди люди працюють. Саме так вони і здобувають собі на прожиття. Всі працюють важко, у багатьох ненормований робочий день і часто мало часу на сім'ю. Так шо досить вже.

Я б це сказала лише собі, якби мене не вибив з колії сьогодні пост ще однієї «звізди» — редакторки відомого журналу, яка висміювала похорон полеглих у бою співробітника СБУ, Героя України Дениса Волочаєва у наймерзеннішому, найницішому тоні, який тільки можна уявити. Навіть цитувати не буду, бо то треба читати від «А» до «Я».

Потім прибрала пост і «вибачилась». Вона, бачте, «нє знала что ета похарани гєроя». А це взагалі нормально насміхатися над будь-якими похоронами? Над горем? І так, вона навряд чи навіть зрозуміла, за що вибачається, бо на перші коментарі з обуреннями відписувала, що її потрібно поставити в кут, а у самому «вибаченні» написала, що не варто було чіпати «дєлікатную тєму».

Ніякі дії влади не обурюють мене так, як оці епізоди буденної тупості й байдужості. Ну, хіба що вислови деяких владних персон про «помпезні військові паради» можуть опосередковано наштовхувати таких от дописувачів на думки, що потім «помпезними» можна називати військові похорони і сміятися над цим. Але це таке: люди не відрізняють почесті від помпи — це їх проблеми. Це з категорії етики і моралі.

А от тупість і байдужість, з якими ми живемо пліч-о-пліч просто вибивають землю з-під ніг.

Мені тут якось розповідали про одну, яка «так багато працює, що пропустила війну — і навіть добре, бо треба бути корисним там, де можеш». Ця редакторка напевно з тієї ж когорти.

Ок. Тільки я теж працюю по 12-16 годин на день. І кожен з цих днів починається з двох речей: зведення з фронту і перегляду церемоніалу вшанування пам'яті загиблих за роки незалежності військових. Раджу це і персонажам, про яких йдеться. На якийсь день в голові можливо проясниться, стануть більш зрозумілими поняття культуру і мови. Та й у дурних ситуаціях рідше буватимуть: знатимуть, кого пів Києва вийшло ховати і можливо — МОЖЛИВО - перестануть називати поховальні процесії «фєстівальчіками», а скорботних батьків, дружин, дітей, братів, сестер, друзів і співгромадян «фан-зонамі».