Дороги, яких вже нема

Розширювати свою діяльність вшир — це про географію. Це, коли ти починаєш з двох кілометрів між Деміївкою і Печерськом, а за місяць виходиш сильно далеко за межі Києва та області. Це, коли тобі спочатку допомагає один регіон і твої рідні, а потім підтягується пів країни, Європа, світ і ті чудові люди, яких ти не знала ще місяць тому.

Розростися вглиб — це почати з одного бомбосховища, маловідомого госпіталя і місцевої тероборони, а за місяць вийти на батальйони і полки, допомагати госпіталям у зонах бойових дій, одягати бійців по цілій країні, діставати і купувати ліки, оптику, амуніцію.

Вростися у ситуацію — це їхати трусити гуманітарки, годувати голодні міста, діставати обладнання для віддалених місць, дороги до яких прострілюються. Дороги, яких вже нема...

І відчайдушно давити у собі переживання. Які ростуть відповідно до збільшення кількості людей, за яких болить серце. Фізично болить. За батьків в окупації, за чоловіка, який щоденно роздобуває хліб насущний для інших (а з хлібом і генератори, і памперси, і медикаменти, і спорядження), за колег волонтерів, чию машину обстріляли, за друга, якого відправили на самий передок, за тих, хто не був твоїм другом ще нещодавно, але ви зустрілися на фронті або неподалік, і поріднилися, за лікарку, вдову гвардійця, якій — вже правда — треба перепочити, але вона навіть не думає про це.

Завтра у нас нові підрозділи, яких ми, за словами Іри «включимо в нашу харчову цепочку». Завтра у нас берці й наколінники. Завтра ми роздобуватимемо необхідне (план є, поки шо не озвучуватиму). Завтра ми зведемо потрібних людей з потрібними людьми. Завтра ми чекатимемо добрих новин зі всіх фронтів. Завтра ми почуємо тих, за кого переживаємо. Я вірю.