Прагнення Володимира Зеленського взяти участь у саміті Нормандської четвірки реалізується у найближчі години. Протягом всього чотирьох місяців у Києві змінили недовіру та скепсис, з якими сприймали обіцянки Кремля за президентства Порошенка, на готовність дослухатися до них.

Шостий президент очолив Україну, обіцяючи швидко припинити війну. Під час виборчої кампанії Володимир Зеленський, який не балував пресу спілкуванням, стверджував, що «потрібно просто припинити стріляти». Однак життя виявилося дещо складнішим. Хочу нагадати, що ще 21 липня (в день дочасних парламентських виборів в Україні) було проголошене «хлібне перемир'я». Далеко не перше, проте протягом нього загинули понад тридцяти українських військових, десятки отримали поранення та бойові травми. Дивує цинізм представника ОБСЄ у Тристоронній контактній групі Мартіна Сайдіка, який у вересні назвав це перемир'я «працюючим» з огляду на відсутність загиблих мирних мешканців. Нагадаю, що протягом 2019 року на Донбасі загинули більше 100 українських військових.

Зеленський погодився на російський підхід до врегулювання конфлікту на Донбасі, коли після загибелі на початку серпня 4 морпіхів зателефонував Путіну. Буквально за місяць відбувся обмін полоненими за схемою 35 на 35. За тиждень до обміну відбулася потужна інформаційна атака вранці 30 серпня, спусковим гачком для якої став пост у facebook тільки-но затвердженого на посаді генерального прокурора Руслана Рябошапки. Обмін, який відбувся 7 вересня, виявився більш вигідним для Росії, яка не лише включила у його списки 24 моряки, яких мала відпустити у відповідності з приписом Міжнародного морського трибуналу, але і отримала з українських в'язниць власних «героїв» — Кирила Вишинського та Володимира Цемаха. Сотні інших громадян Росії чи колаборантів, що залишилися за гратами, не уявляють для Кремля жодного медійного інтересу.

Обмін полоненими продемонстрував широкому загалу людини, якій максимально довіряє Володимир Зеленський у делікатних справах на міжнародній арені. Це помічник президента Андрій Єрмак, який встигає поєднувати консультації за океаном, спілкування з російськими «контактерами» (причому серед них називають і Владислава Суркова, і Дмитра Козака) та участь у офіційних зустрічах радників голів держав Нормандської четвірки. Хоча Вадим Пристайко заперечує професійні ревнощі до Єрмака, складно уявити собі мотивацію співробітників МЗС, яким раз по раз вказують на місце обслуги за викликом у системі формування зовнішньої політики.

До речі, самому Вадиму Пристайку у команді Зеленського відведено не надто приємну роль ретранслятора поганих новин. Збоку видається, що міністр закордонних справ спокутує якусь невідому широкому загалу провину або ж змушений відповідати за конфлікт, який стався між Павлом Клімкіним та Володимиром Зеленським невдовзі після обрання останнього президентом. У Лондоні Пристайко заявив, що розраховує на Ruxit – вихід російських військ з Донбасу та звинуватив Росію у терористичній діяльності. Однак потім, наче схаменувшись, заявив, що внесення змін до Конституції у контексті децентралізації – виконання Мінських домовленостей.

Жовтень Україна розпочала офіційним визнанням «формули Штайнмаєра», яка до того існувала виключно як концепт та предмет обговорення. Показово, що принципову згоду на імплементацію «формули Штайнмаєра» до процесу врегулювання як окремого документу Пристайко та Єрмак дали ще у липні, під час перемовин зовнішньополітичних радників лідерів Норманді. Цікаво, чи не з цим фактом було пов'язане скасування військового параду на День Незалежності. Зауважу, що і «Марш переможців» 24 серпня, і масова акція «Ні капітуляції» 14 жовтня мали примусити владу щонайменше замислитися над перспективами розвитку ситуації. Не менш показово, що президенти України та Німеччини зустрілися на полях інтронізації імператора Нарухіто у Токіо, проте звідти не пролунало гучних заяв, присвячених змістовному наповненню «формули Штайнмаєра». Натомість, як можна здогадатися, саме у Країні Сонця, що сходить єлбаси Казахстану Нурсултан Назарбаєв запропонував свої посередницькі послуги у врегулюванні конфлікту на Донбасі. Без особливого успіху.

Розведення військ у Станиці Луганській, Золотому, Петровському обійшлося без ексцесів, небезпечних для влади. На руку ЗеКоманді зіграв позиційний характер протистояння по всій лінії зіткнення ЗСУ з бойовиками, проте незадоволення у армійському середовищі подібним розвитком подій все частіше виходить назовні. Сприяють цьому і переслідування генерала Дмитра Марченка, якому інкримінують недбалість при закупівлі бронежилетів, і претензії перевіряючого до полковника Євгена Межевікіна – обидва військових брали участь у боях під ДАПом. Складається враження, що хтось дуже впливовий дає сигнал військовослужбовцям різних звань, які захищали Україну, що їхні дії можуть бути визнані помилковими. Так би мовити, для початку.

Здивував Володимир Зеленський, який у інтерв'ю західним медіа, оприлюдненому за тиждень до зустрічі Нормандської четвірки, наголосив, що не стане оголошувати війну на Донбасі, якщо саміт завершиться невдало. На жаль, глава держави продемонстрував космічну далекість від розуміння причин та передумов війни на сході України, яка забрала понад 13 тисяч життів наших громадян. Десятки з них загинули вже за президентства Зеленського. Той поступово озвучує положення комюніке, яке мають завізувати лідери Нормандської четвірки у Парижі, обіцяючи порушити питання повернення полонених за принципом «всіх на всіх» (непросте завдання) та обговорити дієве припинення вогню.

Втім, це не завадило міністру енергетики та екології Олексію Оржелю зробити серію контраверсійних дій на власному фронті гібридної війни. Україна, як відомо, у листопаді 2015 року відмовилася від прямих закупівель російського газу, зробивши ставку на реверсні поставки. Оржель не лише провів переговори без участі представників Європейської Комісії з російською урядовою делегацією у Відні, але і публічно припустив можливість прямого постачання російського «блакитного золота» в Україну. Разом з ініціативою міністра про зміну керівників НАК «Нафтогаз України» та «Укренерго» ці заяви створюють щонайменше додатковий важіль тиску на українське керівництво. Варто нагадати, що Росія з 2014 року наполягала, що у Нормандському форматі мова може йти виключно про врегулювання на Донбасі, і будь-які поступки їй будуть контрпродуктивними. Дешевий російський газ традиційно надто дорого обходиться Україні.

Відомо, що головним переговорником з Кремлем виступає Андрій Єрмак, який після обрання президентом Зеленського перекваліфікувався з кінопродюсера на радника президента з питань зовнішньої політики, який вибудовує парадигми відносин з США та Росією і встигає брати участь у засіданнях радників лідерів Нормандської четвірки. Зрозуміло, що довіра, яку відчуває Зеленський до Єрмака, визначила місце радника у системі ієрархії, проте не зовсім зрозуміло, у який спосіб довіра зуміла заповнити існуючі професійні лакуни пана Єрмака та витіснити його бізнес-інтереси у Росії.

Днями Єрмак у Лондоні заявив, що Україна не виключає можливості внесення змін до Конституції після саміту Нормандської четвірки, та зацікавлена у проведенні виборів на всій території держави наприкінці жовтня 2020 року. Довірена особа Володимира Зеленського настільки захопилася роздумами про майбутнє ОРДЛО, що висловилася за зміну переговорників від так званих ДНР та ЛНР на більш цивілізованих, наче забувши, що офіційна лінія України не передбачає прямих переговорів з Донецьком та Луганськом.

До цікавих фактів напередодні зустрічі Нормандської четвірки можна віднести намір Володимира Зеленського провести перше у його президентській кар'єрі засідання РНБО (секретар Радбезу Олексій Данилов повідомив про наявність п'яти сценаріїв реінтеграції Донбасу) та візит в Україну Рудольфа Джуліані, особистого адвоката Дональда Трампа. До речі, давня ініціатива Зеленського про розширення Нормандського формату за рахунок США та Великої Британії зійшла нанівець.

Заслуговує підвищеної уваги і поведінка інших учасників Нормандського квартету. Справа не лише в інтенсивних телефонних перемовинах між ними (так і не вдалося зафіксувати факт узгодження позиції України з Німеччиною та Францією, про який заявив Андрій Єрмак). Володимир Путін вправно використав зацікавленість Володимира Зеленського у проведенні Нормандської зустрічі та отримав від офіційного Києва низку поступок. Повернення Росією у понівеченому вигляді захоплених у листопаді 2018 року кораблів ВМСУ напередодні початку розгляду позову України у Міжнародному морському трибуналі не насторожило ЗеКоманду. Еммануель Макрон цілком очевидно претендує на роль політичного лідера всієї Європи і заради досягнення цього статусу енергійно заграє з Росією, критикує НАТО та дає всім виглядом зрозуміти, хто буде господарем зустрічі у Нормандському форматі не лише за географічною ознакою. Ангела Меркель, схоже, намагатиметься зберігати рівновіддалену позицію, не забуваючи при цьому про дотримання інтересів ФРН. Німеччина, як відомо, цього тижня вислала двох російських дипломатів, причетних до організації вбивства колишнього чеченського польового командира восени цього року у Берліні.

Можна погодитися з віцепрем'єром Дмитром Кулебою, який запевнив, що рішення Нормандського саміту не матимуть юридично зобов'язуючого характеру для України. Проте цілком очевидно, що вони в такому разі не будуть обов'язковими і для Росії. Її, за великим рахунком, можуть примусити піти з Донбасу хіба що консолідовані дії низки впливових світових гравців. Натомість існує ризик, що Путін намагатиметься навіть грати «чесного брокера», але між Україною та самопроголошеними республіками, демонструючи, що Мінські домовленості не накладають на Кремль жодних зобов'язань. Тому виникає природнє запитання: якою була мета Володимира Зеленського, який наполягав на зустрічі у Нормандському форматі? Амбіції? Гіпертрофоване самолюбство? Переоцінені можливості? Про це ми дізнаємося 9 грудня.