Вперше я з цією темою зіткнулася 25 років тому. Сиділа і спочатку з цікавістю, а потім розчаровано дивилася на невелику кучу, передруковану на ксероксі, таблиць розвитку цінностей особистості та цілих суспільств. Сумніву не залишалося, я мала ті ж самі цінності, що й більшість людей навколо мене, метушилася в пошуках того, «як правильно жити». І це не є дуже добре чи погано, це лише сходинка. Тоді, пам'ятаю, кожна нова засвоєна методика давала відчуття щастя та якоїсь стабільності. 

А ось для того, щоб досягти успіху, треба робити зовсім інші речі, ставити цілі, писати плани, оминати перешкоди та взагалі поповнюватися ресурсами. Це наступна сходинка, новий рівень розвитку цінностей, коли кожне досягнення несе радість, ейфорію, але потім треба ще чогось досягати, типу гірський ланцюг, а ти по ньому, то вгору, то вниз, і ще тебе норовлять обігнати і скинути. За таблицею виходило, що, коли стрибати набридне, це вже не дає колишнього щастя, людина знову піднімається на новий рівень, вчиться цінувати іншу людину, співпрацювати, бути терпимою, давати і приймати, але й це… Коротше, міняти треба своє життя.

А моя рідна країна змінювати життя ніяк не хотіла, у всіх осіб при владі плани були тільки глибоко особисті, і з країною їх пов'язувало тільки місце, яке може допомогти досягти ці особисті плани. Україна тоді була вся у латках- тут розгулялася мафія, тут люди жили за правилами двадцятирічної давнини, тут шалено щось виробляли, змагалися, а от ці на пальцях перерахувати у всій країні, налагоджували співпрацю. Слабка перспектива, коли, як і раніше, біля керма колишні комуністи, а правила життя зводилися до правил «кришеваннія», але це були правила.

А на росії тоді 25 років тому було набагато цікавіше, там було більше сміливих, із творчим польотом, то піраміда Мавроді, то молокозаводи, то «нефтянка». Щоправда, росіяни були якісь короткозорі, проголосували за гебешника при владі, мало їм Придністров'я та Чечні, якось вони за цим не переймалися. Це ж цінності не вищого, а нижчого порядку, сходинка вниз, поняття мафії, де цінувався пістолет, а не правила. Одна надія на нові вибори. 

Втім, після 5 років надія в росії знову була лише на наступні вибори. А крові тоді вже ніхто не соромився, розстріл з зениток заложників Беслану та отруєння заложників Норд-Осту цікавив тиждень чи два як тема для розмови. Розумні говорили вже тоді, що росія шукала не правил, а понять, не законів, а пахана. Ну а такі дурні, як я, не вірили.

Якось непомітно для себе, я відійшла від вивчення правил та методик до освоєння цілей, успіху у професії, це стало для мене дуже важливим. Який азарт, як кров вирує, коли щось виходило, на такі миті варто жити! 

Країна за мною, і такими ж як я, не встигала. Хоча Україна все ж таки не росія, у нас неможливо була російська байдужість до життя інших, не все вирішувалося пістолетом. Але сумно було усвідомлювати, наскільки ми далекі від країн Північної Європи. Там уже цінувалися не успіх, а взаємодія та підтримка, люди ловили кайф від толерантності, відчували себе більш вільними та захищеними.

Війна 2014 була несподіваною, стало на довгий час дуже боляче в грудях і нестерпно на душі. Хоча, якби я чітко розуміла, що знайдені закономірності зміни цінностей не обійти і не об'їхати, шукала б грамотних, а не примітивних пояснень, я зрозуміла б неминучість нападу росії на Україну. Якщо дивитися у вічі реальності, неминучість війни було видно. Її не хотілося усвідомлювати, як неминучість своєї смерті. Але як звичайний бандит завжди повинен підкреслити свою владу, ображаючи слабкого, так і країна, де при владі мафія, завжди нападе на слабкішу країну, якщо їй за це нічого не буде, завжди.

Чому я була сліпа, як і майже всі довкола? Не давало усвідомлювати, заворожувало, уводило від розуміння багато чого: і талановита російська інтелігенція, і культура, і сміливість Бориса Нємцова і Новодворської (здавалося, вона чимось продовжиться), і величезний російський потенціал, і неможливість фашизму на росії. Але всім цим багатством правила мафія, люди на це погодилися, і було б диво, якби нападу росії не було, і було б диво, якби виправдовуючи напад, росіяни не скотилися б до фашизму.

А Франція? Де обіцяна Франція? Тоді, 2014-го, ця країна здавалася такою далекою, зовсім не нашого рівня. Багато друзів без кінця повторювали, що в Європи свої проблеми, а наші її зовсім не хвилюють.За дослідженнями соціолога зі світовим ім'ям Рональда Інґлегарта добре видно, що Франція тоді наздоганяла країни Півночі Європи, змагаючись у толерантності, миролюбності тощо. 

Азарт світився в очах Макрона, енергія вирувала в його нескінченних вояжах та дзвінках до росії. Він намагався налагодити людський контакт із людожером, який тільки приступав до трапези. Франція хотіла утвердитися на цьому миролюбному рівні, де світ і дружба найвища цінність, а в голові ілюзії, що коханням можна і вовка відучити ягнят їсти.

А потім почалася нова широкомасштабна війна, знову несподівано, як двічі на одні граблі. 73% українських виборців вважали, якщо обрати найкращого переговорника, то з мафіозі можна домовитися. Так тільки здавалося. Табличку розвитку цінностей, ні наше населення, ні наші депутати/керівники не читали, а за здоровим глуздом треба їм було далеко їздити. З мафією домовитись не можна, крапка. Вже за три роки до початку війни я передчувала біду, проте сподівалася на диво, яке, звичайно, не сталося. Мафію можна тільки притиснути до нігтя або підкоритися. Потім це зрозуміли, коли вмилися кров'ю.

А Франція почала нагадувати або білку, яка крутить одне й те саме колесо, або папугу, який вивчив тільки як телефонувати. Не знаю причин, але швидше за все, винна стара військова травма, коли у Другу світову Франція розривалася на агресора та жертву. Вона працювала на Гітлера та відсилала євреїв у концтабори, але дивом явища де Голля схопилася на поїзд переможців, а не залишилася в таборі переможених. Якщо країни півночі Європи свою участь у війні відверто перемололи, переговорили не в одному поколінні, то Франція старанно приховувала правду від себе. От і доводилося скакати білкою, щоби не згадувати незручне минуле.

Який вихід у миролюбного та толерантного, розумного та волелюбного, хоч і травмованого суспільства, якщо у найважливіших для всіх питаннях його просто не чують, а якщо чують, то посилають? Вихід один- навчитися говорити правду так, щоб чули, бо далі йдуть дії. А діяти навчитися максимально без шкоди для оточуючих, робити те, що різко покращить ситуацію. Так я розумію Францію.

Багато хто каже, що Франція може дати задню, злякатися. Однак, якщо не змагатися в толерантності, а працювати на результат, то горланити папугою не цікаво, цікаво діяти, співпрацюючи з усіма, за винятком тих, кого треба знешкодити. Мета — сформувати нове безпечне майбутнє, там переможців немає, переможцями будуть усі, хоча перемога над мафією – це його необхідна умова.

Який вихід у мене, якщо більшість того, що було моїм життям зруйнувалося, і надія на перемогу у війні вже два роки лише надія, а аж ніяк не реальність? Максимально робити говорити та писати те, що її наближає, цю перемогу. Зараз це впевненість у рішучості Франції та у співпраці заради миру всієї Європи.