Стан сучасної московії та її фашистські настрої не мають дивувати того, хто докладно пам'ятає, як розгортався процес її демократизації після розпаду Радянського Союзу. Московітський демократичний транзит відбувався на фоні придушених соціально-політичних процесів, що не знаходили для себе адекватного виходу. Романтичні демократичні настрої вузьких кіл, підтримані фінансовою та експертною допомогою США, були натягнуті на суспільство без огляду на суспільний запит доволі широкого і різнобарвного прошарку населення, яке не знаходило себе в нових реаліях демократичної московії. Однак цей запит не зник з часів розпаду СРСР, він чекав моменту, коли зможе прорватись на поверхню, підживлений пропагандистською машиною путінської диктатури.

Питання до демократичного транзиту московії починаються з розпуску З'їзду народних депутатів прямим президентським указом Бориса Єльцина в 1993 році. Того ж року силовим способом була придушена спроба З'їзду зібратись всупереч президентскому указу і призначити нового президента. Ця історія закінчилась першими справді демократичними виборами в країні, що вивели на політичну сцену гравців, які вже тоді продемонстрували специфічне ставлення населення до демократичних ініціатив. Того року сам Борис Єльцин закріпив у конституції ухил в граничну перевагу повноважень президента над парламентом, особливо що стосувалось впливу на силові структури. Але і вибори в парламент 1993 року продемонстрували сюрпризи всім романтикам демократичних змін московії. Значна кількість виборців московітського Далекого Сходу (Владівосток, Магадан, Хабаровськ) вивела на державну політичну арену Жиріновського з ЛДПР. Відсоток голосів, відданих за відверто фашистську програму, був настільки великим, що серед міжнародних спостерігачів виникло побоювання щодо перспектив розвалу новонародженої московітської демократії. Сільські регіони та центр обирав комуністичну та аграрну партії, а демократичні ініціативи в першу чергу підтримувались великими містами. Про це в книзі «Від Холодної війни до гарячого миру» пише Майкл МакФол, політолог, колишній посол США в московії, один із авторів та ідейних батьків політики перезавантаження зв'язків США з московією в адміністрації Барака Обами.

Варто зазначити, що в його спогадах про весь процес демократизації московії є багато обережного, бо книга була підготовлена до друку ще до повномасштабного вторгнення в Україну. Однак навіть обережні спогади докладно демонструють, чому московітське суспільство опинилось там, де опинилось сьогодні. «Невдовзі після перемоги Жиріновського на виборах я бачив справжні нацистські салютування, дефіляди молодиків і червоні прапори зі свастикоподібними емблемами під час мітингів на підтримку російської національної єдності. То були не бюрократи середнього віку, невдоволені поточним станом справ. То були молоді, розлючені чоловіки, сповнені гніву й жаги покінчити зі статус-кво. Вони справді лякали та спонукали мене й інших замислюватися над історичними аналогіями з міжвоєнного періоду ще серйозніше», — пише МакФол. І хоча на його думку фашизм у версії Жиріновського не зіграв кардинальної ролі в розвалі демократизаційних процесів московії, ми бачимо, що цей висновок передчасний. Саме події 2022 року продемонстрували те, на що МакФол обережно натякає в спогадах. московітська демократизація йшла ніби паралельним курсом із радикальними процесами, які визрівали під прикриттям зовнішньої картинки правил гри, прийнятих кожним учасником локального політикуму. Тобто те, що ми можемо називати «сюрпризом сплеску фашизму в загальній московітській масі», є логічним виплеском процесів, народжених в 1990-х роках в якості реакції на неприйняття демократизаційного пострадянського руху.

Отже загальною помилкою є думка про те, що варто прибрати диктатуру путіна, і московія автоматично виїде на рельси подальшої демократизації. Путінська диктатура є швидше симптомом, що демократизація на цій конкретній території, натхненна вузькими колами ідеалістів та романтиків, не спустилась «униз», вона була натягнута як капюшон на ті соціальні процеси, які просто зачаїлись до часу. Війна московії проти України стала тим каналом, що дав вихід сплячим процесам московітського соціально-політичного розвитку, підживленим агресивною путінською пропагандою. Звідси напрошується логічна відповідь на питання: чому настільки дика пропаганда легко вбудувалась в суспільну реальність московії навіть за умов існування відкритої мережі інтернету з альтернативними джерелами інформації. Дика путінська пропаганда фактично відповіла на вже існуючий у широких кіл населення запит. Саме вона дала дозвіл на пригнічені процеси несприйняття демократизації і категоричне ставлення до неї як до процесу, що принесений ззовні з метою розвалу московії як явища.

Отже перемога України у війні з московією не поставить крапку на загрозах з боку цього сусіда. Московітські суспільні процеси від самого періоду розвалу Радянського Союзу відштовхують базові складові демократії, вважаючи їх ворожими. І як демонструють спогади Майкла МакФола, навіть добра воля зовнішньої фінансової та експертної допомоги процесам демократизації не впливає на фінальну імплементацію демократичних елементів в московітському суспільстві. Саме суспільство по суті не готове до повноцінної імплементації демократії, включно з її цінностями. Цей факт має добре розуміти кожен в світі, хто ще має романтичний намір «наставити московію на демократичний шлях праведний». Шлях московії обраний задовго до 2022 року. І цей шлях сьогодні ще більш далекий від демократії, ніж був у 1993 році.