Всі, хто починає вивчати політичну філософію, і зустрічається з проблемою взаємодії легального та легітимного, в першу чергу зіштовхуються з історією т.з. викрадення Адольфа Ейхмана. Ця історія зазвичай демонструє, як держава, що шукає справедливості, але не може знайти її через міжнародні правові інститути, вдається до порушення, яке виправдовується моральними компонентами. Але сьогодні історія Адольфа Ейхмана і його фіналу попереджує про інше: з точки зору відповідальності за злочини у геноциді не може бути «простих виконавців».
Адольф Ейхман належав до тих поганців гітлерівської Німеччини, що за часів Другої світової війни намагались робити кар'єру, просто виконуючи свої обов'язки, несумісні з поняттям «людяність». Ейхман не був ідеологом, не був великим пропагандистом або бойовим генералом. Він був звичайним нацистським менеджером, що виконував свою роботу: організовував депортацію євреїв і транспортування їх до таборів смерті. Він керував збором, перевіряв графіки транспортування, слідкував за правильним розкладом потягів смерті. Не ця людина придумала саму ідею геноциду, але вона відповідала за його реалізацію в конкретному напрямку в конкретних діях.
Після Другої світової війни, коли Ізраїль полював на злочинців нацистів, що сховались в Латинській Америці, одним із топ пріоритетів став саме Адольф Ейхман. Операція Моссаду з виявлення, затримки та таємного вивезення Ейхмана з Аргентини, де він переховувався після війни, війшла у підручники з різних причин. По-перше, сама операція проводилась без узгодження з міжнародними організаціями і без попередження аргентинської влади. По-друге, виникало питання: чому настільки пріоритетним є пошук і арешт виконавця. Відповідь на це питання знаходиться у площині моралі, але вона є важливою для України тепер, коли звідусіль з'являються повідомлення про те, як московітські учасники воєнних дій проти України комфортно переховуються в Європі, розповідаючи, що вони ні в чому не винні, вони — лише виконавці, які не могли відмовитись.
На момент арешту та суду над Ейхманом в Ізраїлі смертна кара була відмінена для всіх випадків, крім спеціальних, пов'язаних зі злочинами воєнного часу. В результаті судового розгляду Ейхман був звинувачений у злочинах проти людяності і єврейського народу, і страчений. Ця справа дала поштовх хвилі арештів і справ проти нацистів у самій Німеччині, що спокійно жили серед звичайних людей звичайним життям. Про це в книзі «Ейхман в Єрусалимі. Банальність зла» пише Ханна Арендт. Так вона вказує: «Але як би там не було, сумніватися в тому, що суд над Ейхманом мав у Німеччині далекоглядні наслідки, не доводиться. Ставлення німецького народу до власного минулого, яке протягом півтора десятиліття заводило в глухий кут експертів, тепер було продемонстровано з усією очевидністю: сам народ цим не дуже турбується, народ не має нічого проти присутності в країні вбивць, оскільки всі ці вбивці чинили злочини не з власної волі...». Отже навіть факт участі в геноциді, скоєння злочинів проти людяності в масштабах, що вражають уяву, можуть бути прощені, коли людина діє не за власним вибором? Чи сама дія без вибору може вважатись приводом для покарання?
Саме на це складне питання, зав'язане на моралі, відповів кейс Ейхмана, в якому Ізраїль чітко підкреслив: не буває звичайного злочинця за примусом. Там, де людина опиняється в складному виборі, опція вибору все одно існує. Звичайний нацистський управлінець, що робить свою роботу, відправляючи цілі вагони людей в табори смерті, винен вже тому, що згодився. Отже коли людина тільки починає усвідомлювати, що коїться жахливе, вона необхідно має сказати «ні». Просто погоджуючись на виконання жахливої роботи «через примус», вона стає злочинцем за вибором, бо не вибрала іншого. Саме ця історія показує, що у воєнних злочинах, злочинах проти людяності, злочинах геноциду немає «маленької людини», немає «простого виконавця».
Коли хтось зі сторонніх експертів говорить про «війну путіна», варто підкреслити, що стріляє на полі бою не путін, керує солдатами на місцях не путін, мародерить, вбиває цивільних, гвалтує і вдається до тортурів не путін. Не путін організовує збори підтрими для московітських солдатів у московітських регіонах. Не путін краде і вивозить українських дітей до московії. Це роблять звичайні люди, злочинці-виконавці, що вважають себе ні в чому не винними. Дехто з них є ідейним, дехто — просто не зміг відмовитись. Скільки відео ми вже бачили зі зверненнями московітських солдатів зі словами «я взяв до рук зброю, бо мені сказали, я ж не винен». Винен — кожен, хто не відмовився. Історія Адольфа Ейхмана має стати історичним попередженням для всіх московітів, хто вважає себе «звичайною людиною, яка не мала вибору». Вибір є завжди. Але декому набагато простіше стати злочинцем.
