Нарцисичний розлад — це спосіб психіки захиститися від глибокого відчуття вразливості через створення «величного Я», яке постійно потребує підтвердження ззовні. Є в елементах нарцисичного розладу дещо, дуже схоже на ті наративи, якими користуються сьогодні політики різних країн світу в рамках стратегій на зовнішньополітичній арені.

Звичайно, не можна проводити прямі паралелі між розладами особистості і політичними стратегіями, бо це схоже на порівняння дерев із їжаками. Але як вказують Timothy B. Gravelle, Jason Reifler та Thomas J. Scotto в роботі "Personality traits and foreign policy attitudes: A cross-national exploratory study", індивідуальні психологічні характеристики лідерів можуть суттєво впливати на політичні рішення, особливо у кризових ситуаціях. Наприклад, особистісні риси політичних лідерів впливають на сприйняття загроз, ризиків і союзників у міжнародних відносинах. Ці ефекти особливо важливі в міжнародних конфліктах. Так, політичний лідер не просто реалізує інтереси держави на міжнародній арені, а й інтерпретує їх через свою психіку. Існує наукова думка, що структура особистості може впливати на прийняття зовнішньополітичних рішень. Нарцисичні лідери можуть приймати рішення для підтримки власного образу, а не лише інтересів держави, схильні до яскравої драми в конфліктах і частіше залучаються до конфронтацій великих держав.

Через те, що сучасний світовий політичний ландшафт все більше схожий на клумбу нарцисів, міжнародні відносини перетворюються на певну нарцисичну гру з відповідними правилами і спецефектами. Але які ж це спецефекти і в чому їхня суть?

Наприклад, позиція США на міжнародній арені характеризується декількома ознаками: концепцією винятковості, великою чутливістю до втрати статусу, схемою ідеалізації/зливу союзників залежно від їхньої готовності обслуговувати цю ідею винятковості. Концепт "American exceptionalism" — переконання, що США мають особливу місію у світі. Це нагадує нарцисичний елемент «я особливий/винятковий». Цей концепт активно використовується для легітимації глобальної ролі країни (наприклад, просування певних інтересів і позицій). Відштовхуючись від цього концепту, реакція на спробу інших країн вийти на ключові позиції в своїх інтересах сприймається як виклик/загроза самооцінці в її ключовій, глибинній частині. Це також впливає на риторику щодо партнерів і союзників. Нарцисична риторика — це риторика зміни ставлення до партнера залежно від того, яку роль цей партнер грає у п'єсі «Хто на світі найвеличніший». Від ролі «ключового союзника» до різкої критики з використанням принизливої лексики, нарцисичний механізм «ти цінний, поки відповідаєш моїм очікуванням» працює на користь певного образу. Дональд Трамп, як політичний лідер — джерело такої нарцисичної стратегії в обгорці реальної політики, пропонує міжнародній арені умову: концепт величності є беззаперечним, навіть якщо він не підкріплюється елементами реальності в моменті; хто не згоден підтримувати цей образ, буде утилізований як негативний гравець нарцисичної стратегії. Звідси — нелогічні кроки, заяви і поведінка Дональда Трампа на адресу стратегічних партнерів в різних регіонах світу, від ЄС до Близького Сходу, що не відштовхується від раціонального (здавалося б) погляду на процеси. В основі — нарцисична історія про вічне протистояння ідеї грандіозності і внутрішньої невпевненості у власних якостях. Чи це провина держави? Ні, це дзеркало лідера, відображення нарцисичного впливу на глобальні процеси однієї особистості з певним особистісним розладом.

Так само виглядає поведінка росії на міжнародній арені, що включає наратив «беззаперечної величі», протягнутий через ідею «руського світу», цивілізаційної переваги і абсолютного права на всі території, які ця країна може захотіти бачити своїми. Концепт історичної величі, статусу наддержави, суперсили, непереможної армії, вимога поваги по факту існування, все це говорить про компенсаторну грандіозність. Травмована нарцисична особистість компенсує ідеєю беззаперечної грандіозності відчуття «чорної діри» на місці, де має бути самооцінка і самоповага. Заплатка у вигляді такої ідеї дозволяє зберігати психіку. Але також вона здатна призвести до гіперагресивної реакції на те, що здається «приниженням», або не обслуговує компенсаторну грандіозність. Нарцисична травма схиляє до агресії там, де грандіозність починає хитатися, і небезпека зіткнутися з реальним станом речей — чорною дірою замість самооцінки і самоповаги — стає буквально нестерпною. Нарцисичні риси особистості російського лідера не просто керують стратегічними рішеннями країни, а й накладаються на колективну нарцисичну травму, що лежить в основі російського ставлення до себе і до світу в цілому. 

Це лише пара прикладів того, як модерна міжнародна арена керується нарцисичними патернами, які приносять із собою політичні лідери, схильні до певних типів поведінки. Сьогодні міжнародні відносини поступово перетворюються на боротьбу нарцисів, що відображається на хаотичних сценаріях вирішення конфліктів і специфіці світових процесів. Там, де поведінкою керує розлад, жоден виголошений політичний реалізм не буде реалістичним, жодна логіка не буде логікою балансу втрат і виграшів, жодне рішення не буде раціональним. Нарцисична міжнародна політика — це політика, що вбачає єдину ціль: визначити, хто на цій клумбі найвеличніший із тих, хто по суті вважає себе ображеним, бо ця велич абсолютно не однозначна.