Московітська ліберальна думка тісно пов'язана з традицією авторитаризму. Навіть у 21 столітті розвиток московії напряму демонструє, як за підтримки ліберальних кіл та за умови відсутності демократичної історії країна звертає зі шляху ліберальних реформ на шлях до автократії. Московія не тільки не може похвалитись історичними прикладами вдалого впровадження хоча би базових елементів демократії. Країна також відрізняється тим, що її ліберальні кола відірвані від суспільства та зазнають невдач у спробах впровадити реформи в умовах авторитаризму та повної відсутності громадянського запиту.
Після розвалу Радянського Союзу шлях політичного розвитку московії коливається навколо намагання впровадити ліберальний демократичний концепт за західним принципом в країні, що історично не має успішних прикладів використання демократичних інструментів. Якщо поглянемо на московітську історію в пошуках прикладів народної незгоди з абсолютистською політикою, побачимо явище, яке можна визначити терміном «бунт». Народний бунт, по великому рахунку, це хаотична незгода, що має анархічні елементи сплеску гніву, зазвичай не оформленого у конкретні вимоги, не формалізованого в рамках громадянських рухів, заснованого на насильницькій складовій. Відповідь на бунт зі сторони абсолютистської влади зазвичай традиційна – придушення силою та покарання з подальшим посиленням тиску на населення через побоювання нових хвиль незгоди. У таких циклах «посилення тиску-бунт-придушення-посилення тиску» відсутня та складова, що робить демократичний процес власне демократичним. Це складова формалізованої громадянської участі. Крім бунтів московітська історія має приклади провальної активності ліберальних аристократичних кіл, що в результаті також особливо не впливала на зміни абсолютистської політики країни.
Від різних форм прямої демократії, на кшталт афінської, де громадяни беруть безпосередню участь в політичних процесах, римської представницької демократії, до електоральних її форм, що містять базові компоненти цього політичного режиму, та ліберальних концептів, впроваджених у повноті як інституційності так і політичної культури та поведінки, демократія неможлива без громадянського суспільства. А громадянське суспільство не може сформуватись за декілька років як відповідь на ряд формальних реформ. Звичка до бунту як єдиної форми висловлення народної думки навіть сьогодні просочується в інформаційний контекст московії. Варто лише згадати виступи пропагандистів і так званих експертів на московітських ток-шоу, де учасники закликають бити по енергетичній інфраструктурі України з метою викликати бунт. Для українців саме поняття «бунт» на сучасному етапі демократичного розвитку є дивним, бо в країні існують формалізовані шляхи для провадження громадянської участі. Але для московітської політичної традиції саме поняття «бунт» є єдиним зрозумілим поняттям, що може описувати реакцію громадян на державну політику.
В московії відсутній історичний ґрунт для формування громадянського суспільства, також відсутні приклади успішного використання навіть базових демократичних інструментів для вирішення політичних питань. Ліберальна незгода історично не мала успіху, вона закінчувалась або гонінням власне представників ліберальних кіл, або створенням довгих романів з описом депресивної дійсності. На цьому фоні при владі так чи інакше були автократи з абсолютистським ухилом, хоча і дуже різні за характером прийняття рішень, але схожі в одному. Вони не бачили політичної конкуренції, не бачили громадянського запиту на участь і зміни, і звичайно не бачили, чому мають обмежувати власні можливості та повноваження.
Якщо згадувати політичний ландшафт московії після розвалу Радянського Союзу, стає зрозумілим, що відсутність історично успішних прикладів використання демократичних інструментів, якими можуть похизуватись успішні демократії (і, як не дивно, Україна), зіграла з московією гру в «біг по історичному колу». Прийшовши до влади на хвилі демократичної романтики, Борис Єльцин намагався впровадити демократичні реформи. Сам Єльцин відрізнявся тим, що заради великої справи використовував ряд недемократричних інструментів (варто згадати події 1993 року з протидією З'їзду народних депутатів, конституційною кризою, зосередженням влади в руках президента і т.д.). Як вихованець радянської системи, противник Горбачова та реформатор, Єльцин, тим не менше, сам використовував автократичні інструменти з метою імплементації демократії в умовах відсутності демократичної традиції, громадянського суспільства, політичної культури та запиту на відкриту політичну участь. Не дивлячись на активність ліберальних кіл, дещо романтичних та ідеалістичних, все одно колесо часу закинуло московію в історичний гештальт, з якого країна не змогла вийти до сьогодні. Продемократичний реформатор Борис Єльцин, побоюючись за своє майбутнє та безпеку власної сім'ї, в якості наступника обрав представника силових відомств, з першого погляду схожого на нього самого за специфікою поєднання продемократичних ідей і автократичних схильностей. Мова йде про владіміра путіна.
Пропрацювавши в романтичних ліберальних кабінетах (з підтримкою Анатолія Собчака, Алєксєя Кудріна та ін.) путін був фактично обраний наступним лідером у вузькому колі політичної еліти, приведений до влади самими лібералами але без урахування громадянського запиту. Тобто знову ми бачимо демократично налаштовану еліту, що схильна вдаватись до недемократичних методів ведення справ. А за умов відсутності громадянської суспільної складової, поява при владі, невідомого обранця еліти, власне, народ не здивувала. Народ мовчки погодився на вибір наступника Єльцина, хоча мало що про нього знав на момент його появи при владі. З цього історичного проміжку, через ряд демонстративно реформаторських кроків, починається довгий і традиційний шлях відкату до автократичної практики з абсолютистським духом, заснованої на силі та придушенні будь-якого невдоволення. Цей відкат також традиційно супроводжується провальною незгодою ліберальних кіл, які не можуть визначитись із тим, чи вони справді розуміють особливості ліберального демократичного концепту і його інструментів. Ліберальні кола за історичною практикою відправляються у вигнання, або опиняються за гратами, або пишуть депресивні романи (пости, колонки, статті) за тяжке російське життя, без реальної можливості вплинути на політичну систему. Колесо часу повертається для московії туди, де вона звикла знаходитись, в ті умови, де вона знає, як реагувати на внутрішні та зовнішні виклики.
Нажаль, це пекельне історичне коло можна розірвати лише одним способом – отримати позитивне підкріплення успішною практикою використання демократичних інструментів у вирішенні політичних питань. Але для цього потрібен масовий запит, якого в московії немає. Для цього потрібен активний прошарок потенційних конкурентних політичних еліт, що орієнтовані на боротьбу з автократичними практиками. Цей прошарок в московії традиційно відокремлений від народу, ізольований та відірваний від реальності. Всі ці особливості сусідньої країни говорять тільки про те, що її демократизація – питання історичне і орієнтоване на дуже далеку перспективу. А це значить, що наш сусід ще довгі роки буде небезпечним. Не дивлячись на програну ним війну і на розвал, в якому він в результаті опиниться.
