Оце я дивився на ці двері, на Антона Геращенко, знову на двері. Всі регочуться й я регочуся. Аж раптом щось як заговорить в голові страшним голосом: пекло спорожніло – всі дияволи вже тут. Що за маячня, думаю я собі, хто таке верзе. Це що, Антон Геращенко з дверима – диявол? Тю. А ти озирнись обабіч, продовжує голос, подивися на все це, воно тобі схоже на щось нормальне? І тут я задався думкою: схоже чи не схоже. Якщо уявити, що мені Аліса Селезньова, кліпаючи своїми великими очиськами, показала отаке в 1985 році по Першій програмі Центрального телебачення СРСР: ось воно, друже, твоє майбутнє, їж, не обляпайся. За вікном гатять з гранатометів та кулеметів, а в телевізорі такий собі Антон Геращенко розказує, як злі люди взяли двері, маленькі дверцята, в трусиках і футболочці, немов маленький Ісусик... Потім президента за роялем. Іллю Киву за дисертацією. І весь цей феєричний калейдоскоп. Аж до Януковича на страусі. А десь в проміжку – як ми з хлопцями доїдаємо у підвалі останнього павича з дачі якогось регіонала під обстрілом російських «Градів» в Пісках. Страйкуючих посеред війни через зарплати шахтарів в Краснодоні, які, стоячи на площі по коліно в соняшниковому лушпинні навесні 2014 року, розгублено, наче малі діти, запитували: «Слишь, гля, єбать, а шо, Путін правда хочєт нам помочь?»
Автор колажу: Ігор Рец
Все закружляло вихором, переплуталося. Вже не зрозумієш, що йшло за чим, скільки це триває. Здається, спочатку Антон Геращенко припер на собі ці двері, відкрив портал, і звідти вже повалило: Путін, лушпиння, рояль, Кива, страуси з павичами, війна. І все це протягом цілого Джеремі Беремі, найвитребенькуватішій петлі часу.
Тут могли б бути якісь сексоцентричні або ж відгенітальні матюки в стилі краснодонських шахтарів, але вони неспроможні висловити всієї глибини мого збентеження та здивування. Разом з бажанням все це розбачити.
Якщо ви дивилися «Пітьму», згадайте кінець третього епізоду другого сезону. Той момент, коли Йонас в Мертвій Зоні постапокаліптичного майбутнього вирішує зайти всередину рухливої сфери, схожої на чорнильну блювотину в центрифузі. Хоча він в скафандрі, це ж все одно капєц – лізти в якусь невідому хрєнотєнь, що стрімко обертається в повітрі, де казна-що на нього чекає. Уявіть, як треба було підохрініти від майбутнього, яке він побачив, щоб ото в таке лайно пірнути з головою. Гадаю, я б теж не довго думав, чи пірнати в летючу блювотину, аби лишень мерщій забратися геть з такого майбутнього, де Антон Геращенко б'ється в істериці, оплакуючи розп'яті двері, а у мене за вікном в цей час гатять з гранатометів та кулеметів.
Окрім всього цього, я взагалі білорус. Сиджу тут на самісінькому фронтирі, куди навіть великий князь Вітовт колись не дійшов, в місці, про яке я гадки зеленої не мав, аж поки не потрапив сюди, біля Дикого Поля наших днів. Тепер тут у мене молодший син, названий на честь Нестора Махна. З його мамою ми познайомилися під обстрілами Маріуполя. Під гуркіт колон танків: туди – цілих, назад – перетворених на металобрухт. У мене за плечима кілька років роботи в найгарячіших точках донбаського фронту. Робота під прикриттям в ОРДЛО, де я неодноразово міг опинитися в полоні й вже не вийти звідти. Власне, в Слов'янську, в перші дні його окупації, я майже туди потрапив. Але я знав кодові слова, які мене врятували: «Слишь, гля, єбать, откуда конкрєтно с Донбасса, Донбасс большой?» І вони розгубилися. Очі потупили, поводили ногою по піску, важко зітхнули. Або коли ми їхали з іноземними журналістами в ніч після виборів, на яких Порошенка обрали президентом, до Донецька, нас прийняли за шпигунів в Ясинуватій і вже готувалися розстріляти.
Я їхав по лінії обстрілу в Широкиному в старій розваленій буханці, під зав'язку набитою нерозірваними снарядами й тротилом. Та просто ще на початку березня 2014 року я опинився в Донецьку у вокзальних кімнатах відпочинку разом з агентом ГРУ, у якого були потерті треники, шкарпетки з дірками, злість на Путіна, що він морозиться заходити на Донбас, а також п'ять вибухових пристроїв.
Що я найбільш пам'ятаю про війну?
Хлопця, який повертався з побивки через Харків кудись на Луганщину. Ми їхали разом. Коли доїхали, виявилося, що його підрозділ розформовано, тому що в ньому майже всі загинули. Ми десь сиділи, він увімкнув пісню «Я тебя прошу, узбагойся», і дивився в одну точку, а пісня крутилася, крутилася на повторі. Чи ще одного хлопця, який їхав на кілька днів з-під Дебальцева до Кривого Рогу. У нього дружина мусила скоро народити. Коли ми доїхали до Кривого Рогу, він вискочив з машини, став танцювати просто на дорозі. І кричав: «Ось що я зроблю, я стану на коліна, притиснуся губами до її живота, і скажу, малюче, ти чуєш мене, я приїхав до тебе, я живий!» Батька, який прямо під час обстрілу робив домашні завдання по телефону зі своїм сином. Так спокійно, ніби він говорить з ним з офісу.
І це я тут біженець з Білорусі. Країни зразкової культури побуту, рівних доріг, молочних річок і кисільних берегів, а також колись найпопулярнішого серед українців іноземного президента. Дивлюся звідси, як порожніє білоруська частина моєї стрічки в фейсбуці – садять одного, другого, третього, четвертого... Нікого вже не дивують тюремні терміни навіть в десять років. Нікого вже нічого там не дивує.
Мій середній син втік до Польщі після того, як його катували в Мінську, а потім погрожували кримінальною справою за те, що він написав заяву про катування.
Cтарший син повернув не туди. Йому теж довелося бігти, він втік до Москви. І там загинув. Я досі не знаю ні причини його загибелі, ні де поховано його тіло.
У 2016 році він був зник в Україні. Я шукав його півроку. Потім виявилося, що він потрапив в неволю до якихось грузинів, працював на плантаціях за їжу. Це було під Одесою, в селі Великий Дальник. Людина, яка мені про це сказала, попередила: «Краще туди без обріза не потикатися». У мене не було обріза, тому я звернувся до місцевої поліції, а також до тодішнього губернатора, Міхеїла Саакашвілі – не допомогло. Дав інтерв'ю Павлу Шеремету днів за десять, напевно, до його загибелі, де публічно просив місцеву владу допомогти. Не допомогло. Тоді я згадав одного правосєка, з яким ми їли в Пісках того нещасного павича. Один дзвінок від нього – і старшого сина відпустили. Мати мого середнього сина, яка тоді їхала на ровері з Мінська до Єрусалиму, і ризикнула сунутися до Великого Дальнику без обріза, вже його там не застала.
Тому Саакашвілі став для мене лише виконавцем веселої пісеньки «Бариги» на ютубі, поліція залишилася порожнім звуком, а правосєкам я вдячний за те, що допомогли мені врятувати сина. Про своє перебування з бійцями «Правого сектора» в Пісках я написав статтю під заголовком «Вижити й перемогти». Генеральна прокуратура РФ її високо оцінила, визнавши екстремістською. Навіть папірець мені надіслали з гербовою печаткою. А такого собі Пореченкова, хай йому грець, який приїжджав якраз в цей час по нам постріляти з того боку, мабуть, визнали героєм сафарі.
Невже це все відбувалося зі мною, з нами?
Реальність пішла шкереберть в 2014 році. Світ немов розсипався. Почали відбуватися страшні та дивовижні речі, в справжність яких іноді важко повірити. Те, чого просто не могло бути в теплому ламповому світі передбачуваних подій, фіксованих законів і з'ясовних зв'язків.
Після перших місяців на війні, коли я повернувся на деякий час додому, я часто бачив сни про смерть. Снилося, ніби я живу-живу, кудись ходжу, щось роблю, життя йде звичайнісіньким чином, але постійно не відпускає відчуття, буцімто щось не так, чи зараз помру, а, може, давно вже помер. Тут все починає сипатися, кришиться, йде в рознос – ну, думаю, вмираю. І раптом – ніби виринаю з води, де мало не задихнувся. Навколо особи якісь, радісно посміхаються, плачуть. Виявляється, я довго був в комі після поранення в голову (показують осколок) на фронті, але прийшов до тями. А оце звичайне життя було довгою коматозною уявою видіння.
І потім ще багато разів до мене в різних формах поверталася нав'язлива думка, уві сні або наяву, що я загинув. І коли було погано, і коли було добре. Тому що звичайне життя здавалося вже в принципі неможливим. Я думав, що такі події мають абсолютно все перевернути й необоротно змінити. Саме тому всі ці дивні танці з дверима, як і багато чого іншого, виглядають для мене якимось божевільним маренням.
Але відкрився не тільки портал, звідки полізло оце все абищо. Відкрився інший портал теж. Раптом може здійснитися мрія, давно глибоко похована. Відбутися дивовижна зустріч опісля 10 років. Зроблено цілком несподівану пропозицію. У Білорусі, яка здавалася назавжди заснулою в обіймах диктатури й руского міра, раптом починається революція. Україна не здається попри шабаш кривомордих бісів. І ще, подивіться навколо, скільки стало поряд людей, від яких не хочеться відсторонитися. Як розширилися межі населеного, свого світу. В якому хочеться жити. За який хочеться боротися.
