Буквально по пунктах.
У своєму інтерв'ю владика Філарет розкритикував Томос про автокефалію української церкви. Його претензії зводяться до трьох пунктів.
1. Юрисдикція ПЦУ лише на території України та перехід закордонних парафій під керівництво Константинополя.
2. Отримання мира від Вселенського патріархату, а не самостійне його варіння.
3. Вирішення начебто усіх конфліктів Константинополем.
Це все нагадує ті темники, які розповсюджувала РПЦ та її прихильні в Україні. Вони критикували саме ці пункти, намагаючись довести, що мовляв «автокефалія не така». Експертне середовище неодноразово спростовувало подібні заяви, однак повторю основні аргументи ще раз.
1. Автокефалія надається певній географічній території. Так було в усі часи, саме такий принцип фігурує у канонічному праві Православної Церкви. Більше того, навіть територія Московського патріархату чітко окреслювалась і до неї, до речі, не входила не тільки Україна, Білорусь чи Молдова, але й Смоленськ, Курськ чи Брянськ.
Більше того, у нас все-таки лишається «лазейка» для утримання наших закордонних парафій шляхом надання їм або ставропігійного статусу або статусу подвір'я. Тобто визнання їх нашими церковно-дипломатичними установами чи представництвами. Це можна зробити проводячи дипломатичну роботу на церковному рівні. І гучні заяви Філарета як раз-таки можуть негативно відобразитись на цьому процесі.
Та все одно обмеженість юрисдикції тільки територією країни не применшує автокефальний статус. Наприклад, Елладська, Кіпрська та Чехословацька церкви не мають закордонних парафій, а греки, кіпріоти, чехи чи словаки діаспори підпорядковуються саме Вселенському патріархату. Це, до речі, передбачено канонами ‒ 8 правилом I Вселенського Собору та 28 правилом IV Собору.
2. Так само, як діаспора, так і питання миру не є ознакою автокефалії. Миро може варити, як предстоятель автокефальної церкви, так і очільник якоїсь митрополії. Наприклад, до анексії Київської митрополії Московським патріархатом, коли та перебувала у складі Коснтантинополя вона самостійно, через віддаленість, варила миро. Однак це не є ознакою підкорення чи залежності. Наприклад, давній повністю незалежний автокефальний Ієрусалимський патріархат так само отримує миро від Константинополя. Загалом наразі крім Української, ще 9 церков отримують миро від Константинополя, серед яких 3 патріархати.
Більше того, коли Вселенський патріархат видав Томос про автокефалію Румунській церкві у 1878 р., прописав там норму про отримання мира саме від Константинополя. Однак румуни порушили цю норму, і Томос було відкликано.
3. Філарет стверджує, що всі конфлікті ситуації щодо ПЦУ вирішує Константинополь. Однак це не так. Конфлікті ситуації вирішує Архієрейський Собор, це передбачено Статутом (Розділ IV). Константинополь є вищою апеляційною інстанцією. Тобто до нього можна звернутися з оскарженням рішення. Більше того, це прямо передбачено канонами ‒ 9 та 17 правила IV Вселенського Собору. Однак це не означає, що Константинополь вирішуватиму усі конфлікти у нашій церкві без нас. До речі, ці правила розповсюджуються на всі автокефальні церкви. Подібні норми є не тільки в українському, але й у польському, албанському та чехословацькому томосах.
Врешті решт. Україна має повноцінну автокефалію, що підтверджується тим, що ми самостійно обираємо свого Предстоятеля без затвердження чи благословення інших церков ‒ лише повідомляємо про обрання. Рішення наших соборів та синодів не затверджуються іншими церквами. Наша церква є у Диптиху. Усе решта формальності, будь це миро чи патріарший статус.
Почесний патріарх Православної Церкви України Філарет де-факто повторює російські темники з критикою нашої автокефалії. І заради чого? Щоби самому очолити церкву? Виходить, що для героя України важливіше не місце Української Церкви у світі, а виключно власне місце в Українській Церкві, в незалежності від того чи буде вона визнаною іншими чи ні. Роки перебування у канонічній ізоляції схоже дали своє і визнання та співпричастя з іншими церквами у пріоритетах відійшли на другий план, поступившись амбіціям та жазі до влади.
