Захід відкидає російський ультиматум

НАТО готова обговорювати пропозиції Росії, але не за рахунок своїх країн-членів та України.

Російська влада вимагає від Заходу гарантій безпеки, проте розуміє цю безпеку як створення нейтральної та знезброєної зони навколо себе. При цьому навіть не замислюючись і не беручи до уваги інтереси країн, які, на думку Росії, мають бути позаблоковими. НАТО та країни Заходу відкидають російський шантаж. Україна готова до опору і має що запропонувати Заходу в обмін на підтримку її суверенітету та незалежності.

Військові аналітики застерігають, що російське вторгнення в Україну може відбутися вже в середині січня. Можливість агресії ніким не заперечується і розглядається як реальна та серйозна загроза. Україна та українці не хочуть війни, але й здаватися, у разі її початку, не збираються.

Розглядаючи всі передумови та наслідки нападу на Україну, слід мати на увазі, що широка пропагандистська кампанія та російське показове брязкання зброєю біля українських кордонів скоріше має на меті створити ефект залякування і досягти своїх цілей загрозами. Кому, як не Росії, слід знати і пам'ятати приказку «Не хвалися, на раті йдучи, а хвалися, йдучи з раті».

Російські вимоги та реакція Заходу

Безпрецедентні вимоги Росії до Заходу були передані 15 грудня помічниці держсекретаря США у справах Європи та Євразії Карен Донфрід, під час її візиту до Москви. Вже 17 грудня їх оприлюднили на сайті російського міністерства закордонних справ, у вигляді проєктів договорів «Про гарантії безпеки» між РФ і США, і РФ і НАТО. Особливо дивно і незрозуміло це виглядає на тлі переговорів президентів США і РФ Джозефа Байдена і Володимира Путіна, що відбулися 7 грудня, в ході яких цілком можна було порушити ці питання, не виносячи їх на публіку, як і прийнято в дипломатії.

Побажання Росії полягають у створенні на її західних кордонах, по суті, демілітаризованої зони з країн, які раніше входили до Організації Варшавського договору та пострадянських країн, причому Кремль вимагає гарантій про невступ цих країн, особливо виділяючи Україну, до західних структур безпеки і оборони.

Одразу ж після публікації на це відреагувала прес-секретар Білого дому Джен Псакі: «Нам вдавалося взаємодіяти з Росією зі стратегічних питань протягом десятиліть у різних форматах... немає причин, з яких ми не зможемо зробити це в нашому прагненні до зменшення нестабільності — у партнерстві та координації з нашими європейськими союзниками та партнерами».

19 грудня на російські «пропозиції» відреагував Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг: «Ми ніколи не відмовимося від безпеки наших союзників, від права кожної країни, включаючи Україну, вирішувати свою долю. Це фундаментальні принципи, які були підтверджені не лише Альянсом, а й Росією, яка підписала ці документи, такі як Гельсінський заключний акт 1975 року або Паризька хартія 1990 року». Столтенберг зазначив, що якщо Росія вирішить застосувати військову силу проти України, то їй доведеться заплатити «високу ціну».

У той же день міністр оборони Німеччини Крістін Ламбрехт під час візиту до Литви заявила: «Ми повинні говорити один з одним, а це означає обговорювати пропозиції, які висунула Росія. Це правильно і важливо. Втім, не може бути так, щоб Росія диктувала партнерам по НАТО, як їм себе позиціонувати»,

На спільній пресконференції з К. Ламбрехтом міністр оборони Литви Арвідас Анушаускас сказав, не розкриваючи деталей, що Литва готова передати Україні летальну зброю: «Необхідно всіляко підтримати Україну, і Литва готова до цього, зокрема, передати Україні летальну зброю».

Загалом реакція Заходу зводиться до того, що вони готові обговорювати пропозиції Росії, але не на шкоду безпеці членів НАТО та України, що по суті означає відхилення російських вимог.

Російські вимоги: наслідки для ініціатора, інструменти для реалізації

Опублікувавши своє бачення облаштування європейської безпеки, Росія висунула ультиматум Заходу. Зазвичай після ультиматуму, якщо він відкидається, починають війну. Росія збирається воювати із Заходом, але не безпосередньо, а з Україною та на території України, підтягуючи до наших кордонів війська та бойову техніку.

У прямому воєнному зіткненні із Заходом і НАТО Росії граватиме роль програвшої сторони, з багатьох причин, як військово-технічного, так й, передусім, економічного характеру. Відчайдушне «можемо повторити», коли Захід намагалися залякувати повторенням переможного походу Червоної Армії до Берліна та Відня, стикається з усвідомленням того, що у разі реального військового зіткнення нового ленд-лізу не буде. У Другій світовій війні Радянський Союз від розгрому врятували британські та американські конвої, що постачали величезну кількість військових матеріалів, починаючи від солдатських гудзиків та тушкованого м'яса, і закінчуючи авіаційним алюмінієм та готовими танками і літаками.

Бажання «покарати» Захід, напавши на Україну – братню, як запевняє Москва, країну – нічим іншим, як божевіллям нинішнього російського керівництва, пояснити не можна. Окрім божевілля, є і прагматична складова – показати Заходу, силу та міць російської зброї, при цьому без ризику бути втягнутими у справді серйозний військовий конфлікт, з величезною та нищівною військовою машиною НАТО.

Конфлікт з корінням в СРСР

Конфлікт із НАТО не розпочався і не закінчиться в Україні. Росія давно веде хитру війну з окремими країнами НАТО. Хакерські атаки в США та Західній Європі, протистояння американцям та туркам у Сирії, гра на стороні Вірменії у вірмено-азербайджанському конфлікті, загравання з Талібаном, спроби перехопити збройові контракти в Індії та витіснити французів з району Екваторіальної Африки, підтримка одіозних режимів Латинської Америки — все це і безліч інших операцій Росії проти західних країн та їх інтересів ставить під питання миролюбні прагнення Росії.

Загрози відкритої війною в Європі свідчать і про те, що Росія втратила багато тих інструментів гібридного впливу на Захід, якими користувався Радянський Союз, у спробах розколоти західну єдність і послабити уряди некомуністичних країн.

Таким інструментом довгий час служили різноманітні антивоєнні та пацифістські рухи на Заході, які фінансувалися і підтримувалися радянською владою. Спираючись на лівих інтелектуалів, які становили значну частину західної еліти, радянська влада залучала їх до боротьби за мир у всьому світі, створюючи чи ініціюючи створення численних антивоєнних структур, наприклад, Всесвітньої ради миру.

Істотною підмогою для радянської влади був і Рух неприєднання, який, проголошуючи свою прихильність до миру і небажання бути частиною будь-яких військово-політичних союзів, насправді послаблював Захід та його зусилля у боротьбі з комуністичною загрозою.

Західні борці за мир блокували військові бази США у Європі, влаштовували масові маніфестації проти ядерної зброї. Водначас СРСР лише нарощував свою військову міць, а вся боротьба за мир у рамках соцсистеми зводилася до нудних демонстрацій із примусовою явкою «трудящих» та критикою західного мілітаризму на партійних зборах. За всю історію існування СРСР не відзначено жодного блокування ракетної бази Радянської Армії та спроби протидії атомному підводному човну ВМФ зайти до радянського порту.

Путінська Росія та способи гібридного відродження СРСР

Якщо у перші роки існування нової Росії боротьба за сфери впливу та протидія Заходу були неактуальними, то з приходом до влади Путіна та його оточення Росія спробувала відродити не тільки колишню міць радянської імперії, що розпалася, а й продовжити її агресивну політику.

Характерною рисою нової експансії Росії є її способи відірвати країни колишнього Союзу РСР від Заходу. Технологія проста і повторюється щоразу. На території сусідніх країн інспіруються вогнища напруженості, туди прямують російські війська під маскою миротворців та залишаються там назавжди.

Жителі фактично окупованого анклаву оголошуються черговою «народною республікою», яка страждає від утисків центральної влади. Насправді ці мешканці служать живим щитом для російських військ. Нагірний Карабах, Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, окремі райони Донецької та Луганської областей – все це зримі та криваві плоди російської гібридної війни проти сусідніх держав та народів. У випадку з Україною Росія вперше перейшла всі межі міжнародної пристойності, не просто захопивши Крим, використовуючи військову силу, а й анексувавши його територію.

Західні методи умиротворення Росії. Військовий та економічний аспект

Чому колективний Захід, хоч і висловив глибоке обурення і не менш глибоке занепокоєння, все ж таки обмежився санкціями щодо Росії, а не зважився на операцію, подібну до «Бури в пустелі», щодо звільнення окупованого Кувейту?

На це питання є цілий список відповідей, багато з яких дуже болючі для України та українців. Але їх необхідно озвучувати, щоб розуміти, в якій саме ситуації, і геополітичній, і економічній, і внутрішньополітичній ми знаходимося, щоб уникнути ілюзій як щодо Заходу, так і стосовно власних можливостей.

Перш за все, Захід надзвичайно стриманий щодо Росії через володіння нею ядерною зброєю, причому в кількостях, здатних не теоретично, а насправді підірвати і знищити цивілізацію. Навіть якщо війна Заходу та Росії обмежиться точковими ядерними ударами – це все одно призведе до загибелі десятків мільйонів людей у Європі. Європейські країни не такі великі за площею, населення сконцентроване в містах, як не розміщуй військові бази чи пускові установки чимдалі від населених пунктів, вони все одно опиняться у зоні ураження ядерного заряду.

Росія може дозволити собі евакуювати уряд у Самару, відстань від Самари до Смоленська – 1500 км. (Приблизно стільки від західного кордону України до Парижа). Від Самари до Новосибірська, якщо Самару захопить супостат — 2500 кілометрів. Важко розгромити країну, уряд якої може роками кочувати величезною територією, жодних ракет не вистачить.

Важливим фактором, що впливає на відносини по осях Європа-Росія та Європа-Київ, є економічні зв'язки. Йдеться не лише про постачання енергоносіїв, від яких досі критично залежать Західна та Центральна Європа.

На території Росії знаходиться величезна кількість підприємств, побудованих або реконструйованих на західні гроші, що дає істотний прибуток західним інвесторам. Вкладення в Росію, що обчислюються сотнями мільярдів доларів — вагомий аргумент на користь неконфронтаційного способу вирішення проблем, що виникають.

На Заході зовсім інше ставлення до людського життя. Цінність має кожне – вважає Захід. Можна скільки завгодно потішатися з голлівудських фільмів про направлення батальйону морпіхів заради порятунку життя одного американського громадянина, але це правда і це нормально для Америки. Цінність життя в Росії дещо інша, про це свідчить їхнє ставлення до загиблих під час російської агресії на Донбасі, коли близьких просто змушували відмовлятися від родинних зв'язків. Аналітики країн НАТО враховують і цей фактор.

Воювати за нас чи замість нас із Росією НАТО не буде. Війни заради честі, захисту слабкого – далека історія середньовіччя. Втім, і тоді дотримання договірних зобов'язань було скоріше формальністю, а гарні обґрунтування воєн – лише приховували економічний інтерес.

Український інтерес. Чим ми можемо бути корисними Заходу

Наскільки зацікавлений Захід в Україні економічно, що ми можемо запропонувати як аргумент для того, щоб країни НАТО хоча б продали нам летальну зброю, не кажучи про можливу їхню участь у війні з Росією?

Такі аргументи, звичайно ж, є, однак вони чомусь мало й нечасто озвучуються українською стороною на переговорах із нашими союзниками на Заході. Принаймні, у комюніке про підсумки численних зустрічей наших та західних дипломатів це не проходить червоною ниткою. І даремно. Україна має треті у світі за обсягом підземні сховища газу, які можуть вмістити до 35 млрд. куб.м. газу.

Ми є одним із найбільших світових виробників та постачальників сільськогосподарської продукції, яку закуповує не лише Європа, а й країни Близького Сходу. Вони теж мають вагомий голос у міжнародному багатолоссі, і важливо, щоб він звучав на нашу підтримку.

Необхідно весь час нагадувати Заходу – Україна має не просто боєздатні, а перевірені в умовах реальних зіткнень збройні сили. Значна частина наших чинних військових та ветеранів могла б брати активну участь у різних миротворчих операціях по всьому світу, як у складі військ ООН, так і в інших формуваннях.

Українські спеціальні служби, які з 2014 року протистоять російським, також можуть поділитися непоганим та незайвим досвідом такого протистояння з нашими західними колегами.

Україна має цінні природні ресурси, це стосується не тільки залізних і марганцевих руд (більше 40 відсотків світових запасів), титану (7 відсотків), рідкісноземельних металів, зокрема галію та германію, але й запасів сланцевої нафти та газу. Українська сіль постачається до країн Центральної Європи. Зі 120 використовуваних людством корисних копалин, в Україні залягає 117.

 Ми маємо чималий транзитний потенціал, і це стосується не тільки транспортних коридорів до Росії та країн Середньої Азії та Китаю, а й у країни басейну Чорного та Середземного морів.

Від того, наскільки надійним, прийнятним та відповідальним торговим партнером Заходу буде Україна, залежить і ставлення до нас.

Україна має, ймовірно, найцінніший ресурс – кваліфіковану та освічену робочу силу. Європа «старіє», середній вік європейців щороку б'є нові рекорди, в умовах низького приросту населення європейські країни зацікавлені у кваліфікованих та дисциплінованих трудових ресурсах, джерелом яких може стати Україна, причому на взаємовигідних умовах не лише для конкретних роботодавців та робітників, а й для держав.

Розхожий міф про те, що українці працюють лише доглядальницями та некваліфікованими робітниками на збиранні врожаю, давно не відповідає дійсності, багато українців успішно працюють лікарями, медичними сестрами, робітниками на високоточних верстатах та фахівцями у будівництві. Все це також є не лише ресурсом для припливу валюти, а й сильним аргументом на користь нашої потреби та корисності для Європи.

НАТО та європейська безпека. Ризики війни для Європи та України

Побоювання європейців з приводу вступу України до ЄС і НАТО зрозумілі. Нікому не хочеться спровокувати Росію на війну. Ось тільки європейці не враховують, що Росія не ризикне воювати з усією Європою та її союзниками за океаном – США та Канадою.

Всі розмови росіян про війну проти НАТО – блеф, там чудово розуміють, що ні у військовій техніці, ні в логістиці, ні в економічному та ресурсному потенціалі, ні в мотивації та навченості військ – ні в чому не перевершують збройні сили НАТО. Саме тому за всю історію співіснування НАТО і нової Росії останній жодного разу не спало на думку спробувати здійснити захоплення територій однієї з країн, що входять до НАТО.

Росія сильна і войовнича лише тоді і проти тих, хто може у військовому протистоянні розраховувати лише на власні сили. Якби навесні 2008 року в Бухаресті Грузії та Україні надали план дій щодо членства в НАТО – не було б російсько-грузинської війни 2008 року та російсько-української, що триває від 2014 дотепер.

Українська армія зразка 2021 року зовсім не схожа на армію зразка 2014-го. Загартована в боях, підкріплена частинами Національної гвардії та територіальної оборони, десятками тисяч резервістів-учасників АТО та цивільними добровольцями, готовими стати в дію — така армія точно не дасть змоги Росії перетворити вторгнення на легку прогулянку до Дніпра.

При плануванні наступальних операцій вважається, що наступаючі повинні перевершувати сторону, що обороняється, мінімум удвічі, а краще втричі і більше разів. Здається, лише передвоєнні, до 1941 року, плани Червоної Армії передбачали можливість полуторної переваги. Така самовпевненість закінчилася розгромом трьох кадрових ешелонів РСЧА вже до середини осені. Однак і вермахт ув'яз на безкрайніх просторах тодішньої СРСР.

Розраховувати на те, що українська армія бігтиме, кидаючи зброю, можуть лише дуже наївні люди. Сподіватимемося, що російські штабісти до таких не відносяться і розуміють, що того угруповання, яке вони накопичують біля українських кордонів, зовсім недостатньо для прориву нашої оборони. Але навіть і вдвічі більше угрупування загрузне у своєму бажаному «марші на Київ» і буде перемолоте резервістами та добровольцями.

Загальна чисельність збройних сил Росії становить близько 2 мільйонів чоловік, з них близько одного мільйона військовослужбовців, у тому числі власне бойові частини становлять приблизно третину. Якщо російське вторгнення почнеться, то всі обмеження, прийняті на себе Україною стосовно Мінських угод щодо застосування важкої артилерії та бойової авіації, автоматично перестануть діяти. Сподіватися на те, що російські танки безперешкодно забезпечуватимуться паливом та літатимуть над мінами, російська авіація буде безроздільно панувати в повітрі, а колони з живою силою легко і на високій швидкості поїдуть вільними дорогами на захід – верх наївності і шапкозакидництва.

Якщо Росія думає використати т.зв. «п'яту колону», як це сталося у Донецьку та Луганську у 2014 році – у неї не вийде, з двох причин. Перша – це відсутність масової підтримки Росії та «руского міра», і друга – сумний, але необхідний досвід, який набула Україна за ці роки. Із сепаратистськими проявами, тим паче організованими, треба боротися жорстко, використовуючи всю міць спецслужб та законів. Спроби підірвати український тил однозначно проваляться, ми всі добре запам'ятали, чим закінчується м'якотілість і толерантність до ворога – розоротими животами друзів та розстріляними за жовто-блакитну стрічку дітьми.

Прийнято вважати, що в разі можливої агресії з боку Росії та вторгнення її військ Україна лише оборонятиметься. Якщо російський Генштаб розраховує лише на таку реакцію України та її збройних сил, то він глибоко помиляється та серйозно дезінформований щодо наших можливостей та потенціалу.

Нахабна та цинічна заява заступника міністра закордонних справ Росії Рябкова про те, що Росія надала всі гарантії Україні під час підписання Будапештського меморандуму (а у 2014 році не лише відмовилася від них, а й вторглася на українську територію та анексувала її частину), можна трактувати і таким чином, що Україна має право вважати себе вільною від зобов'язань, взятих він під час підписання цього документа, стосовно Російської Федерації.

Биті карти. Інструменти тиску на агресора

Росія має лише три козирні карти, які вона може спробувати розіграти перед Заходом. Це ядерна зброя, енергетичний шантаж і бідність власного населення. За винятком великих мегаполісів на кшталт Москви та Санкт-Петербурга, російська глибинка, російське село настільки бідні, що будь-які західні економічні санкції нічого не змінять у гірший бік у житті провінції.

Проте застосування ядерної зброї, навіть тактичної, в Європі проти будь-якої держави загрожує не просто запровадженням «санкцій судного дня», а й атакою на всі російські форпости та бази за межами її території, не обов'язково силами НАТО. Наприклад, найбільша, 201 військова база Росії в Таджикистані, налічує 7000 військовослужбовців. Це чимало для військової бази, але зовсім замало, щоб парирувати ракетний удар по ній звідкись із довколишніх гір.

Цілком природно, що росіяни будуть позбавлені всіх своїх військово-морських баз за межами РФ, що значно звузить можливості військово-морського флату Росії. Туреччина може скористатися своїм правом, що надається конвенцією Монтре та закрити протоки в Чорне море.

Нестачу газу Європа компенсує за рахунок скрапленого американського, норвезького, турецького та близькосхідного. До того ж, у надзвичайних умовах можна перенести час переходу на зелену енергію і скористатися вугіллям.

Щодо «непрацюючих санкцій», то це теж міф, що вони не можуть змусити Росію політично капітулювати перед Заходом. Росія як була, так і залишилася державою, яка у технологічному плані повністю залежить від Заходу. Щойно припиниться передача технологій, високоточного обладнання та комплектуючих – вся російська промисловість стане.

Призупинення постачання марганцю та марганцевих руд з України та Грузії зупинить російську сталеливарну промисловість. У цьому випадку санкції торкнутися і самого бідного села — не буде якісних сокир, пилок і молотків, щоб зрубати дерево, напилися дошок і сколотити труну для так і не відродженої Російської імперії. Доведеться ховати просто в землю.

 Шлях до Європи і НАТО для України частково прокладається і через Анатолійський півострів, завдяки відносинам України з Туреччиною, що зміцнюються. Йдеться не тільки про продаж безпілотників типу «Байрактар», а про співпрацю в сфері обміну військовою інформацією, навчання українських військових, участю Туреччини в наших інфраструктурних проєктах. Туреччина за останні роки стала серйозним регіональним лідером, її вплив надзвичайно сильний не лише в країнах, що становили колишню Османську імперію, а й у всіх тюркомовних державах. Принципова позиція Туреччини, яка виступила на боці України в Кримському питанні та дипломатична активність президента Ердогана, який запропонував свої посередницькі послуги в російсько-українському конфлікті, явно свідчить про турецьку підтримку України. У Туреччині добре пам'ятають претензії повоєнного СРСР на частину турецької території, які вдалося відхилити лише за підтримки США та Великої Британії. Очевидно, це і стало спонукальним мотивом до вступу Туреччини до НАТО вже 1952 року.

Яким би не був подальший розвиток подій, цілком очевидно одне – Україна зможе вільно зітхнути та бути впевненою у непорушності своїх кордонів, лише ставши членом Північноатлантичного альянсу. Власне, саме це записано у Конституції нашої держави.