В дитинстві мені не потрібна була українська. Мені подобався Олег Газманов (в дуууже мої ранні роки), пізніше я закохалася в Діму Малікова, а потім мріяла вийти заміж за Дмітрія Нагієва. Наскільки моє київське життя було звідусіль оточене російською культурою і занурене по вуха в їхній контекст.

Коли я народилася, бабуся хотіла, щоб мене записали в паспорті «Крістіна», однак її відмовили через бюрократичні складнощі в майбутньому. Тому мені залишили ім'я точно як у прабабусі.

В школі нас навчили, що українська — це здебільшого ґудзик, ґава і ґанок. В класі українською говорили декілька людей. Багато вчителів на перервах поміж собою говорили російською, а ті, що не переходили, справляли враження таких, що й досі не перемикнулися з режиму «на уроці». Коли власноруч набираєш реферат з географії на 10 сторінок, помічаєш, що на клавіатурі бракує апострофа. Аби його поставити, потрібно перемикати розкладку. Тобто без підтримки англійської твоя українська неповноцінна. З того часу ситуація з клавіатурами в Україні не сильно змінилася.

В підлітковому віці, коли я дізнавалася, що хтось з нових знайомих «в житті» говорить українською, я засмучувалася. Це означало, що ми з окремих світів і ніколи по-справжньому не порозуміємося.

Українська в універі — окей, так, ми тут на парах щось вдаємо, а на перерві давай поговоримо «серйозно». Тобто російською, не підбираючи довго в голові потрібні слова.

А потім закрутилося. Це почалося восени після універу. Одного дня ти опиняєшся в спільноті, де западло НЕ говорити українською. Це почалося з людей, з поезії і літератури, словом, мене підсадили. Спочатку говорити українською — це як грати в розвідника. Повірять мені чи викриють? Справжня в мене українська чи «нарощена»? Звісно, потім розпочався Майдан і україномовне середовище ще більше розширилося.

А потім починаєш ловити кайф, розрізняти в українській мові кольори й відтінки. Чим далі, тим більш вправно ти користуєшся мовними засобами, мов чарівною паличкою, і можеш собі начаклувати що завгодно.

Українською не говориш, ти нею плаваєш. Тобі вже не цікаво перекласти слово близько до російського аналога з красивою вимовою, цікавіше підібрати геть новий відповідник. Цікавіше не борсатися на мілині, а відштовхнутися від берега й пуститися у вільне плавання. Там де твоя українська — лине, ширяє, летить, витає, розлунюється, мріє, розкочується, твоя російська зашпортується, перечіпляється, падає і розводить руками.

А потім ти засвоюєш і приймаєш вигуки — но, йо, курва, та й таке, тойво, і не замислюючись, вживаєш їх в емоційних ситуаціях. Вони настільки органічно лягають, що починають вириватися в найінтимніші життєві моменти, хто б міг подумати. Українська надається до того, щоб витворювати в процесі нові форми й конструкції. Можливо, це слово один раз прозвучить в розмові й забудеться, а можливо, його підхоплять, і за рік так говоритиме вся країна. В українській давно комфортно почуваються фемінітиви. А далі їх ставатиме тільки більше.

Я обожнюю суржик і розмовні форми. Впевнена, що досі роблю купу помилок. Нормально ставлюся до матюків в українській озвучці (хоча «най ті качка копне» — зе бест), вітаю їх варіації, новотвори, доповнення і словозміни. «Самонаїбнувся» має бути вписано в словники золотими літерами.

Шукайте людей, що говоритимуть з вами українською, проникайте в ці середовища. Середовище і люди, люди і середовище. Давно не використовуючи активно розмовну англійську, на другий тиждень конференції в Будапешті я стала нею думати, і починати фрази з "well" і "you know". Правда, потім це так само швидко минулося.

Вчора я пробувала згадати улюблені слова українською. Почала з млосний, глевкий, кохатися, линви, неуникний, непроминальний, мерехтіння, осяйний, тривкий, несамовитий, невимовно, мешти, подоба, тяжіти, здригатися, вивільняти...Зупинилася десь на коваделко і стремінце. Коваделко і стремінце, такі маленькі, що їх треба берегти як свічечку букви Ї. Звісно, розповідаючи, як минув день, ти не будеш вживати «серпанок», «зболений» чи «непереливки». Але українською ти завжди можеш це зробити.

Де взяти нові слова? Красти! Я постійно слухаю виступи, розмови, поезії чи музику українською і нахабно присвоюю звідти слова. Ти перетворюєшся на Т9, що постійно навчається. З часом починаєш відчувати мову, як клавіші фортепіано, як м'язи під шкірою під час занять спортом. Ти наливаєш співрозмовнику густі, тягучі вирази й речення. Ти ловиш кайф від процесу.

Мої найближчі говорять російською. Сьогодні мене назвали «галичанкою з Борщагівки»)). Маячня, насправді я з Солом'янки. Я борюся з собою, щоб менше переходити на російську в російськомовних середовищах. Здається, що коли «гнеш свою лінію», поводишся нечемно чи власноруч вибудовуєш між вами паркан. Насправді це живе здебільшого в нашій голові. «В житті» за замовчуванням у мене стоїть українська. Всі тексти, які я пишу назовні, я пишу українською, в магазині, по телефону, в транспорті я говорю українською. Не тому, що поза, це відбувається аутоматично.

Зі старих часів у мене так і лишилася пошта p.m.kristina@, щоправда, гугл періодично сигналізує, що там закінчилося місце.

Говорити українською — це як кохатися. Головне — робити це в кайф, не соромитися і не боятися експериментувати. Але будьте обережні, українська мова спричиняє звикання.