Небольшой город в зоне АТО с населением 110-120 тысяч человек.
Утренний разговор в маршрутке, в котором участвуют две женщины пенсионного возраста. Манера общения передана на все сто процентов.
«Чуєшь, вчєра по тєлєвізору паказівалі наших чіновніков і іхніє дєкларації. Ти не бачила?» — спрашивает одна из бабуль.
«Нє, не дивилася. Мої внукі на новий ґод подарілі мнє кампьютєр і провелі сразу інтернєт. Так от, нєдавно показалі, як пользоваться гуглОм. І шо ти думаєшь? Я довго копошилася і найшла нєсколько дєкларацій в інтернєтє», — отвечает другая.
«Ууу, ну понятно. Показівалі дєкларацію мера. Так он задєкларіровав машину, двє квартіри, много дєнєг, але всьо переписав на жену. Нє буду за нєго більше голосовать, лучшє за другого, которий нам лавочкі у дворі поставив за свої дєньгі», — на повышенных тонах заявляет первая.
«Люда, ну і шо, шо поставив за свої дєньгі? Ти не розумієш, шо он так отміваєт другіє срєдства. Ето нє красіво. Бачила би ти, які машини він задєкларував» — с удивлением отвечает вторая.
«Даа? Ну тут треба подумать. Кстаті, по поводу дєкларацій. У нас в доме живе начальнік котєльної мікрарайона. Він постоянно расказує, шо живе на нєбольшую зарплату, но каждий дєнь прієжає на дорогій машині. Вона така чорна і большая, я в марках не разбіраюся, но понятно, шо ето іномарка. Треба сходить до ісполкому і сказать, шо би єго перевірили» — подытожила первая и попрощалась со своей собеседницой, выйдя на остановке.
А вы говорите, что ничего не меняется.
