Зненацька Україна почала розведення військ у Золотому. Зненацька – бо ще за день до цього ми (прес-служба ООС) заявляли, що в зоні розведення відбуваються обстріли.
7 днів без обстрілів – ця вимога встановлюється не просто так. 7 днів – це тест на здатність та готовність сторін до мирного вирішення проблеми у конкретній точці. Немає миру тиждень – не буде його й після.
Україна пішла не просто на поступки. Вона пішла на порушення (шляхом фальсифікації) Рамкових домовленостей щодо розведення військ. Після того, як 27 жовтня прес-служба ООС заявила про обстріли в зоні розведення — 29 жовтня вона ж говорить, що тишина зберігається уже тиждень. З посиланням на ОБСЄ, яке не помітило обстрілів, що зафіксували наші військові.
Що ми маємо у результаті? По-перше, втрата довіри до інформації, яка йтиме від наших військових. Хочу нагадати, що у нас йде війна. І втрата довіри до наших призведе до того, що ми шукатимемо інформацію з інших джерел. А тепер вгадайте, які це будуть джерела? Війна – це не лише бойові дії. Це підтримка армії в тилу і на територіях, які планується звільняти. А про яку підтримку може йти мова, якщо військові змінюють свої звіти, коли виявляється, що російські проксі нас не обстрілювали. То хто брехун?
По-друге, ми живемо у суспільстві постправди. І реальне не те, що відбувається насправді, а те, що треба тим, хто контролює інформаційний простір. Тому завтра з таким же успіхом будуть переконувати про те, що Росія вивела війська з Донбасу. А післязавтра – в такому ж режимі буде здійснюватися і спостереження за виборах в ОРДЛО. ОБСЄ заявить, що дотримані всі демократичні процедури, навіть якщо бюлетені видаватимуть з уже вдрукованими «галочками», а біля виборчих дільниць будуть розстрілювати тих, хто проголосував неправильно. І що? Кому ми будемо вірити? Звітам шанованої у світі ОБСЄ чи своїм брехливим очам?
І третє, — наша суб'єктність. Якщо ми не наполягаємо на тому, щоб ті, хто підписав з нами договори виконували свою частину обіцянок, — об нас витиратимуть ноги. Ми не піднімемось вище «предмету договору» і ніколи не станемо суб'єктами. До чого це призведе? До того, що ми ще раз підпишемо «Будапештський меморандум». І далі граблі таких односторонніх договорів повільно убиватимуть те, що називається держава Україна.
Звичайно, можна спробувати вирішити проблему одними заявами, що «ми не лохи якісь» і Україні вже двадцять дев'ятий рік. Але, перефразую класика сучасності, — є демократія, а є ситуація в країні пряма демократія. Революція простою мовою.
