Продовжую публікування стенограми зустрічі важливої дискусії Майбутнє науки в Україні: місія (не)можлива?
«Юлія Безвершенко [презентація, про яку говорить спікерка — тут — моя прим.]
Своє слово про реформу науки я хочу почати з наступного, що дуже важливо, перегукується з тим, що говорили попередні спікери. Має бути відповідь на те, чи потрібна Україні взагалі наука, якщо потрібна, то для чого. Насправді, без відповіді на це питання, ми не зможемо сказати, що є ефективним розподілом коштів, що нам потрібно. Можливо, нам потрібно або нічого, або потрібно щось інше. Отже, щодо управління науковою сферою. На мою думку, дві ключові речі, які відбуваються наразі неправильно – це те, що обидві сторони і наукова спільнота і держава кожна своєю мірою є неповністю спроможними до того, щоб управляти відповідною сферою. З одного боку, наукова спільнота недостатньо використовує свої можливості до саморегулювання, тому що якраз в науці є дуже важливими репутаційні механізми, тобто багато що проростає знизу. І наразі в Україні з цим не все благополучно. Далі, це можливо, нездатність системи натиснути знизу, щоб просувати порядок денний, потрібний науковцям наверх через свої організації далі до влади. З іншого боку, сама державна влада, коли ми говоримо про ефективність науки, хочеться запитати, наскільки ефективною є державна влада в Україні? Безумовно, що в науці, що поза наукою, оцінка буде дуже низькою, тому насправді не є повною спроможність влади керувати наукою, з одного боку, з іншого боку є дуже велике бажання до мікроменеджменту, до керування навіть в деталях і не виконуються принципи субсидіарності та пропорційності міри впливу, тобто не віддається на низ те, що може бути врегульоване на низу, багато проблем із цим. На мою думку, для того, щоб вирівняти ці питання, по перше, наукова спільнота повинна усвідомити і всі ми маємо усвідомити те, що найкращим для науки є її самоврядність в широкому сенсі. Тобто тільки вчені, є такий принцип, гарна кава, покладений в основу функціонування товариства Макса Планка, який каже, що тільки найкращий вчений, який забезпечений свободою наукової діяльності, найкращою інфраструктурою та доступом молодих кадрів до себе, він може творити найкращу науку. А з іншого боку, це перегукується з попередніми доповідачами, що самоврядність – це відсутність check and balances, тобто має бути побудована система, науковець має виконувати свою роботу, саморегулюючись в якомусь сенсі, але при цьому він повинен бути прозорим і підзвітним і показати, що робиться, чому робиться і так далі. Мікроменеджмент при цьому знімається. По-друге, є система наглядових рад у світі, яка дозволяє і державній владі, і бізнесу, і всім іншим стейкхолдерам спостерігати за академічною сферою, вести постійний діалог щодо своїх потреб, запитів, ставити питання, коли такого роду речі вирішуються не як зараз, коли з усіх сторін накопичилась маса нерозуміння, а коли є постійний діалог, який дозволяє вирішувати і корегувати. Цього в нас немає. І ще важлива річ – ті питання, які є всередині самої наукової спільноти щодо встановлення певної етичної рамки і так далі. Це має бути вирішено з середини і тут роль держави не може бути дуже великою, тут спільнота сама повинна дозріти до того, щоб виробляти свої внутрішні правила. З іншого боку, держава, на мою думку, має відмовитися від своїх амбіцій управляти конкретним вченим і казати про стосу паперу, тому що це держава не може визначити. Отже, маємо перейти від мікроменеджменту до створення умов та фасилітації цього діалогу між академічною спільнотою та іншими гравцями цієї сфери. Далі має бути делеговано ряд функцій або частина своїх функцій має бути віддана на аутсорсинг держави для того, щоб вони були реалізовані набагато більш ефективно, буду говорити про це далі. І має бути посилена спроможність до формування політики, відповідно, зараз перші кроки робляться зі створенням Національної ради з питань науки і технологій, але держава повинна не просто сказати „ми прийняли закон і ми її створили“, вона повинна забезпечити міцною підтримкою, фінансовою та аналітичною з тим, щоб можна виконати всі функції ефективно. Далі держава абсолютно не використовує ті можливості, які ми отримали з підписанням Горизонту-2020 для того, щоб підвищити свою спроможність у формуванні політики, і так далі. Із сьогоднішнього дня і надалі важливим є послуговуватися наступними принципами щодо управління науковою сферою. По-перше, ми маємо забезпечити умови для розвитку того живого, що в нас є. Ми не можемо розкидатися тим, що в нас досі живе і іноді є дуже конкурентно здатним. Друге, ми маємо створити і забезпечити інструменти для підсилення найкращого. Третє, ми повинні забезпечити себе інформацією та експертизою для прийняття будь-яких рішень. Наразі держава каже, що вона готова що-небудь робити, при тому вона не має інформації по більшості питань взагалі. По забезпеченню тих, хто працює наразі. Для розвитку існуючих наукових осередків, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, має бути проведено велику роботу по дебюрократизації наукової діяльності, по оптимізації звітності, по цифровізації всіх процесів. Вчений не має нести на собі цю бюрократичну вагу, яку держава на нього покладає. Це не є функція вченого. Якщо державі потрібна якась інформація, вона повинна зробити, щоб вченому було дуже просто надати цю інформацію. Мають бути надані реальні інструменти фінансової автономії, тому що держава каже залучати і заробляти гроші, але при цьому бюджетний кодекс заганяє вченого в такі рамки, що це в принципі неможливо. Далі має розвиватися дослідницька інфраструктура. Без неї великої частини науки не буде, і тут вимагати якихось світових результатів або супер ефективні змагання на міжнародному рівні неможливо. Також мають бути забезпечені умови для міжнародної співпраці і наукової мобільності, тому що хоча наразі 2018 рік, до сих пір конкретному вченому реалізувати свої права, які він має мати від держави, є великою проблемою. Люди мусять витрачати час і придумувати якісь схеми. Далі мають бути створені інструменти для розвитку найкращого, це Національний фонд досліджень, але це значить не тільки його створити, а й забезпечити фінансування велике, друге – надати йому можливість. Наразі чинне законодавство не дозволяє йому бути таким, яким він має бути. Бо це бюджетна установа і будуть всі ті самі обмеження. І поки на рівні уряду це не буде вирішено, нічого не зміниться. Ми маємо збирати інформацію і викладати у вигляді національного дослідницького порталу для того, щоб і держава мала інформацію про наукову сферу, і суспільство могло бачити. Якщо в нас буде інформація, ми зможемо ставити запитання для пошуку оптимальних рішень, наприклад, галузева наука – що нам потрібно, що у нас є, яким чином найкраще робити – фінансувати установи чи віддавати на конкурсне фінансування окремі питання. Щодо Національної академії наук, є два варіанти, на мою думку, найкращі. По-перше, ми повинні усвідомити, що це потужна установа, в якій є великий людський капітал, і треба робити будь-які кроки з ти, щоб цей людський капітал максимально зберегти. Тому треба брати найближчий для нас сценарій німецької академії наук, дивитися на них думати, чому в нас не працює те, що є, що потрібно поміняти. Але ось проста аналогія. В нас недостатньо якісно працює парламент, у нас недостатньо якісно працює уряд, але тим не менш, ми ж не кажемо, що маємо відмовитися від представницької демократії. Треба думати про те, чому не працює достатньо якісно. Так і в академії наук. Є конкретні речі, які можна змінити, щоб ця установа і для науковця, який в ній працює, була б більш ефективною і давала можливість розвиватися і для держави більш прозорою, і для бізнесу більш зрозумілою. На мою думку, та кількість кроків, які необхідно зробити в цьому напрямку, є скінченною, і тим більше, придатною для першої терації в цьому напрямку. Якщо не вийде – тоді друга і третя. Як казав пан Олексій перепідпорядковувати або робити якісь аналогічні кроки, я вас запевняю – та невелика кількість людей, які ще досі займаються наукою світового рівня, вона не чекатиме результату цього цікавого перегрупування сил. Вона піде.
Олексій Скрипник
Декілька деклеймерів. Я до науки не маю ніякого стосунку, крім членства в комітеті. В минулому я бізнесмен. Коли було засідання в Гройсмана з точки зору реформи наукової діяльності, я вирішив на це подивитися трошки з досвіду управління великими компаніями і розуміння того, як працює стратегічний менеджмент. І враховуючи те, що я не є людиною системи, мені захотілося подивитися, є така штука, називається idealized design – а як би мала бути система побудована правильно? Одне базове положення в стратегічному менеджменті, є такий принцип, який говорить, що правильно побудовані структури правильно працюють. В чому неправильність академії наук? В тому, що це самоврядна організація, яка сама визначає свою політику. В нас є подібні структури подвійного призначення, тобто в нас є МОН, в нас є академія наук. В нас є Генштаб і є Міністерство оборони. І якщо подивитися, то подвійні структури подвійного упорядкування не працюють. Що я вважаю, що треба зробити, щоб структура запрацювала правильно? Перше, ми зараз майже не говоримо, але середній вік президії академії наук – 75 років. Тобто коли ми говоримо про молодь, ми забуваємо, куди вона має йти. Друге, це те, що академія робить все для того, щоби нічого не робити. Тобто залиште нас так, як є, дайте більше фінансування, нічого не треба міняти. Суть того, що я пропоную, просто почати говорити. Тому що якби наші міністри фінансів і урядовці почали говорити, не боячись популізму, вони б сказали дуже прости: „ми не знаємо, для чого вам давати гроші“. Тепер по суті пропозиції. Зробити з академії наук клуб, де членство в ній – це почесна нагорода, яка видається за те, що людина досягла великих досягнень, і клубна організація, яка видає медалі, нагороди, цінує своїх членів. Друге – зробити чітке підпорядкування всіх наукових установ через міністерство освіти чи через агентство, як назвати, немає значення,. В цій структурі був би нацфонд з дослідження і науковий комітет. В нас сьогодні фактично є науковий комітет – це єдиний орган, який отримує велику підтримку, в тому числі і міжнародну, його зробити таким камертоном, який би робив далі оцінку того, що треба робити в науці. Третє – передати великі установи і інститути в пряме підпорядкування цього агентства. Маленькі інститути, 50-70 людей, які залишилися по Україні, зробити ще одну реформу. В багатьох країнах наука зосереджена в університетах. Зробити все ж таки в Україні 10-15 дослідницьких університетів, в які попередавати багато маленьких інститутів з академії наук, сконцентрувавши, зробивши ключові лабораторії при університетах. При цьому в університетах можуть з'явитися наглядові ради, яких вони не хочуть, які би почали хоч трохи змінювати ситуацію. В університеті мали би створити ключові лабораторії, центри компетенції, університети мали би перехопити частину наукових досліджень, в тому числі залучення молоді до досліджень.
Інна Совсун
Я розумію, що ми зараз говорили багато про інституційну перебудову, про фінансування системи. Я хочу відійти на крок назад і попробувати визначити, а взагалі з якою проблемою ми маємо справу. Тому що боротьба за формулювання проблеми є частиною її вирішення. І те, як ми формулюємо проблему, великою мірою позначає, куди ми можемо рухатися у вирішенні цієї проблеми. Можна сформулювати якісь базові принципи, на основі чого має вибудовуватися нова модель управління наукою, підходів керівництва до цієї сфери. Перший принцип я б назвала так: принцип справжності наукового пошуку і наукової дискусії. Про це говорили деякі з виступаючих, але мені видається, що це щось критично важливе, про що треба говорити в першу чергу. Ми почули цифри, яким є відсоток фінансування української науки сьогодні. В Європі 3% ВВП має йти на науку. Та чому у нас сьогодні так мало? Ми можемо говорити про те, що це якесь непорозуміння, у нас мало грошей, у нас війна і та далі. Але мені видається, що це проблема глибша, що ці відсотки відображення цінності науки для суспільства. Це те, як суспільство визначає цінність науки для його функціонування. Це погано. Ми всі розуміємо, що суспільство не може розвиватися, якщо воно не ставить науку в основі свого розвитку. Але наразі це так. І чому так, можна подискутувати. Але мені здається, що перш ніж перейти до дискусія про управління науковою сферою, треба чесно визнати ті існуючі проблеми, які є. Це фейк, симулякри, імітація науки, це, на жаль, те, що ми найчастіше чуємо про українську науку. Що найбільш прикро, ми чуємо про це не від українських науковців, а трохи у Фейсбуці, трохи у новинах, але ми не чуємо публічної дискусії про це з боку самої наукової спільноти. Я наведу трохи анекдотичний приклад, але декілька днів тому фейсбук вкотре зірвався інформацією про виступ доктора наук з психології. Серед тез його виступу були до прикладу, така теза „чоловік прощає і забуває, жінка прощає, але не забуває. Ця якість ріднить жінок з кішками. Ми всі розуміємо комічність цього вислову, але я не розумію, чому ми не чуємо публічної позиції академії наук, чому ми не чуємо публічної позиції науковців, чому ми не чуємо публічної заяви керівництва університету, де конференція відбувалася, чому ми не чуємо публічної позиції від академії медичних наук, засудження вочевидь антинаукових тверджень. Мені здається, що відсутність цієї публічної позиції найбільша хиба і найбільша складність у дискусії щодо реформування науки. Допоки ми ігноруємо такі проблеми, доти імідж наукової сфери вибудовується ось цими історіями і відсутністю будь-якого публічного реагування з боку наукової спільноти. Тому якщо повертатися до принципів наукової спільноти, оця справжність наукового пошуку має лежати в основі цього всього. Інституція – це те, що ми можемо набудовувати, а принципи – це те, що нам потрібно зафіксувати помислити і усвідомити тут і сьогодні. Другий момент, який знову пов'язаний з принципами і осмисленням принципів. Ми ніколи не можемо сприймати розуміння науки як щось таке, що суспільство сприймає на віру. Суспільство може втратити віру в науковий прогрес. І це, на жаль, те, що ми спостерігаємо сьогодні в Україні. Суспільство втрачає довіру до наукових досліджень, тверджень і дискусії. Тому науковцям в першу чергу треба пам'ятати про те, що кожне рішення, кожне ухилення від рішення, кожне твердження чи ухилення від твердження є насправді частиною відповідальності перед суспільством. Тому важливо пам'ятати про цей принцип відповідальності перед суспільством. Але я б говорила не тільки про відповідальність перед суспільством сьогодні, а що ще більш важливо, перед майбутніми поколіннями. Це принцип, на основі якого ми можемо говорити про те, для чого нам потрібна фундаментальна наука, для чого нам потрібні наукові дослідження і розробки. І третій принцип – це принцип дискусії. Я про це говорила, Юля про це коротко згадала, мені здається, що це недооцінений принцип. І дилема цього принципу в мовах демократії. Демократія говорить про те, що рішення має приймати більшість. Чи так це повинно бути в науковій сфері? Мені здається, що логіка функціонування самої сфери повинна бути дещо іншою. Суспільна більшість не може приймати рішення щодо наукової сфери. Але науковці повинні розуміти, що це їх відповідальність приймати рішення щодо розвитку науки. І ці рішення повинні прийматися на основі дискусії, в межах якої ти пропонуєш аргументи, не виходячи зі своєї публічної позиції, а виходячи зі здатності довести свою позицію. І в цьому сенсі треба пам'ятати про важливість дискусії в науковому середовищі для того, щоб вибудувати ту саму організацію, про яку Юля вже згадувала. Ми розуміємо, що організація науковців – саме той принцип, до якого нам треба прагнути. Велике питання, звичайно, в тому, як нам дійти до цього принципу, не втративши те, що є сьогодні, а навпаки набудовуючи на тому, що є. І тут я хотіла би перейти до другого блоку, до питання не того, як суспільство сприймає науку, а якою є роль політичної еліти у формуванні наукової політики? Це питання є дражливим, ми розуміємо, що сьогоднішня політична еліта — це Ляшко і Тягнибок і безліч людей, котрі апріорі є анти чи псевдонауковими. Але це не значить, що в них немає функції формування наукової політики. Вона є, тому що вона визначена законодавчо, визначена місією і функцією в житті суспільства. В будь-якому випадку політична еліта визначає межі функціонування наукової спільноти. І тут є велике питання усвідомлення політичною елітою важливості науки для розвитку суспільства. Всі прекрасно знають, що відбулося в США після того, як Радянський Союз запустив супутник у космос. Вся політична еліта, незалежно від того, до яких партій вони належали, повідомили про те, що ми повинні стати першими. У нас є великі політичні цілі, і наука — частина досягнення наших політичних цілей. На рівні формулювання цілей, мені здається, тут не вистачає зараз, хотіла би сказати, політичної волі, але політичної відповідальності з боку політичної еліти. І остання теза про взаємодію науки з університетським середовищем. І тут може бути багато контроверсійних тез на кшталт «давайте передамо інститути академії наук повністю під управління університетами або ж давайте просто розвивати науку в університетах». Мені здається, що ці альтернативи пропонують нам хибну дилему, тому що направду, університети сьогодні теж неспроможні. В науковому пошуку вони ще менш спроможні за інститути академії наук. І перш, ніж сполучати інститути академії з університетами, спершу треба виокремити університети, в яких є науковий потенціал, перестати говорити, що в нас всі університети однакові. Бердянський педагогічний та Харківський університет Каразіна – це різні університети з різним потенціалом. Там треба вирізнити окреме фінансування для тих топ-п'яти інституцій, які будуть центрами наукового прориву, вибудувати нову модель правління в таких університетах і вже тоді думати про важливість взаємодії з інститутами академії наук.“
Кінець другої частини.
