З точки зору географії Європейський континент є явною аномалією. На відміну від Австралії, Антарктиди, Африки та обох Америк його межі (особливо – східна) – спірні та невизначені. Грубо кажучи Європа є всього лише західною частиною Євразії, її великим півостровом.
Навіть за сильного бажання неможливо знайти принципові геологічні відмінності між нею та Азією. Всі ці спроби визнати такими Уральські гори та Кавказький хребет – дуже серйозна і обумовлена політичними причинами натяжка. До того ж в різні історичні епохи уявна лінія поділу на Європу та Азію проходила в різних місцях. Ба більше – одночасно існувало (і зараз існує) одразу декілька варіантів підходів до її визначення.
На самому початку це була спроба давніх греків розмежувати дві частини «ядра» заселеного ними світу. Прото-Європою була західна частина Егейського моря та його острови, тоді як грецькі міста на узбережжі Малої Азії вже були «азійськими».
Але цей поділ мало важив, оскільки важливішим був вододіл між елінами (де б вони не жили) та варварами. Відповідно, грецька колонізація Північного Причорномор'я VII–V століть до н. е. була просуненням умовних кордонів Європи (як цивілізації, не простору). Хоча нові міста часто засновували вихідці з «азійських» грецьких полісів.
Наприклад, Ольвію (поблизу нинішнього села Парутине Очаківського району Миколаївської області) заснували вихідці з малоазійського Мілету. Але сама вона вважалася «дальнім європейським форпостом» (звісно, тоді це так не формулювалось). Греки-ольвіополіти, згідно з цією системою координат, жили в Європі. Тоді як сусідні варвари-скіфи (хай вони навіть проживали за декілька кілометрів від контрольованої греками території і були суттєво культурно елінізовані) – в Азії.
- Вхід до археологічної зони Ольвії
Відзвуком цих уявлень були й перші спроби підвести «науковий» базис під визначення східних кордонів Європи. В них не зберігся аж такий «буквалістський» поділ, згідно з яким за стінами мініатюрних узбережних вкраплень грецьких полісів-колоній мала починатися інша реальність. Не лише в «цивілізаційному», але й у «географічному» сенсі. Але причини, з яких у «Керівництві з географії» Клавдія Птолемея (середина ІІ ст.н.е.) крайнім об'єктом Європи була визнана річка Танаїс (Дон) – цілком зрозуміла. Далі у східному напрямку грецька (на той момент вже – греко-римська) цивілізація ніколи просувалася, навіть у вигляді тимчасових форпостів.
- Карта світу Клавдія Птолемея (ІІ ст.)
Втім, кордони Римської імперії періоду найбільшого розквіту породили також нову «двоїстість» розуміння Європи. З одного боку це була все таж межа між «цивілізацією та варварством». Тому один, опанований і осаджений укріпленнями берег Рейну чи Дунаю, був умовною «Європою», натомість інший, непідконтрольний Риму, нею не був. Але, теоретично (а подеколи – й на практиці) статус-кво міг змінитися, а кордон просунутися на схід. Тому в суто «абстрактному» й «науковому» розумінні то все ж також була Європа. Просто ще «дика», неосвоєна.
В наступні століття це уявлення трансформувалось і отримало «прив'язку» до фактору поширення християнства. Цивілізованими і європейськими (хоча останнє поняття, здається, вперше вжито не раніше початку протистояння з ісламським Сходом в VII-VIII ст.) вважалися ті народи, які прийняли християнство. І з такої точки зору, всупереч умовному «географічному» консенсусу щодо Кавказу, Грузія та Вірменія стали європейськими раніше, аніж будь-яка нинішня східноєвропейська країна.
Наступна «метаморфоза» в розумінні того, де ж варто шукати східну межу Європейського континенту, була пов'язана з поділом християнського світу. Києво-Руська держава прийняла Хрещення від Візантії до Великої Схизми 1054 року між Римом та Константинополем. Її східні кордони й були, на той момент, умовним крайнім фронтиром європейської цивілізації. Шлях «з варяг у греки» умовно «прокреслив» його з півночі на південь через увесь континент (чого не було в античний період).
Проте вже й тоді це була не перша, й не єдина «лінія розмежування». З точки зору нового «західного» розуміння європейської ідентичності, «правдивою Європою» була та, яка визнавала церковну зверхність Риму. Тоді як її інша частина, християнізована Константинополем, була чимось на кшталт «протилежного берегу Дунаю» римських часів (перспективною зоною експансії, чимось, що може, у потенціалі «європеїзуватись», але, наразі залишається «диким» чи «напівдиким»).
«Спадщина» Київської Русі, у цьому сенсі, виявилась розділеною на ті території, які увійшли до складу католицьких держав (Великого Князівства Литовського, Королівства Польща) та ті, на яких виникло/які інкорпорувало Московське царство. Кордон між ними тривалий час і визначав оцю «нову межу» між «європейським» і «неєвропейським» світами. Хоча, зрозуміло, він був важким для точного визначення/позначення та досить «рухливим».
Саме на цьому фронтирі поступово «викристалізувалась» Україна. У момент свого «народження» вона була хоч і специфічною, але частиною світу Заходу/якимось її дальнім рубежем. Натомість Московська держава формувалась як щось зовсім інше. Не просто як «не Європа», а як «антиЄвропа».
Одна з наочних ілюстрацій першопочаткових (ще середини XIII ст.) сутнісних відмінностей – королівська корона прийнята Данилом Галицьким від Папи та «побратимство» Олександра Невського з сином хана Батия. В одному випадку – готовність стати «брамою Європи» (образ часто використовується українськими істориками), в іншому – усвідомлення Заходу як екзистенційного ворога.
Варто відзначити при цьому, що визначена Птолемеєм межа Європи та Азії (по Дону) не ставилася під сумнів аж до XVIII ст. Тобто – до того моменту, коли російська експансія «пересунула» лінію реальної (політичної, культурної etc.) межі між різними світами на території, які, безсумнівно, були околицями європейської Ойкумени. Перенесення у протилежному напрямку абстрактного «географічного краю» Європейського континенту було, у тому числі, й спробою європейців осмислити нову реальність. Створити підстави для того, щоб сказати, що «все не так однозначно» з тією Росією. І ніяка вона не чужорідна і «азійська», в ній завжди дрімала «європейськість», на щастя вивільнена царем-вестернізатором Петром І.
Такі міркування були своєрідним виявом «стокгольмського синдрому» (підсвідомого захисно-травматичного зв'язку жертви з агресором). І це можна розуміти майже буквально, адже запропонував «відсунути» цю лінію далеко на схід шведський дослідник Філіп Йоган фон Страленберг (1676-1747). Зацікавився він всією тематикою не з власної волі: у 1709 році, в битві під Полтавою, Страленберг потрапив до російського полону. Тринадцять років він пробув бранцем у Сибіру, де залучався до картографічних робіт та дослідницьких експедицій. Після повернення до Швеції Страленберг видав книгу «Історичний та географічний опис північної і східної частин Європи і Азії» (1730), в якій запропонував взяти за «точку відліку» території Європи Уральський хребет та річку Урал.
- Титульний лист книги фон Страленберга
Через 6 років після виходу цієї книги її прочитав історик Василь Татіщев, який одразу зрозумів, наскільки вигідною для Росії є така ідея. І, як це часто буває у росіян, – почав стверджувати, що швед «поцупив» його думки на цю тему. Втім, й тривалий час по тому «спорові про авторство» російські наукові «світила», включаючи Михайла Ломоносова, вважали доцільним продовжувати проводити цей кордон по Дону та Волзі.
У підсумку, з точки зору географії, Європа, за рахунок Росії, «приросла» мільйонами віртуальних (безсенсовних і навіть толком не обжитих) квадратних кілометрів на сході. У той же самий час – втратила, на користь тієї самої Росії, величезні простори на своїх реальних рубежах. Кордони на географічних картах пересунули на Урал, а кордони на картах політичних вийшли до Вісли і далі.
Поділи Речі Посполитої кін. XVIII ст. створили принципово нову ситуацію, коли терасу Брюлля у Дрездені, на лівому березі Ельби, почали називати «балконом Європи». Адже, умовно, з неї вже можна було «розгледіти» висунутий далеко на захід край території, захопленої імперією Романових.
- Тераса Брюлля або «Балкон Європи» у Дрезнені
І коли австрійський канцлер Клемент фон Меттерніх (1773-1859) жартував, що Європа закінчується десь за стіною його віденського саду, він, у тому числі, констатував непевність нових меж. Адже після наполеонівських воєн межі впливів Росії у Східній Європі сягали набагато далі від її формальних кордонів.
«Відкотилася» імперія на схід лише за підсумками І-ї Світової. Але, як виявилося, зовсім ненадовго. В своїй новій, комуністичній, іпостасі, їй вдалось «прорватись» небувало далеко вглиб континенту. Цивілізаційний кордон, найяскравіше унаочнений Берлінським муром, вперше відітнув від Європи території символічно значимі для її ідентичності. Наприклад, до радянської зони окупації і складу Німецької Демократичної республіки потрапило місто Магдебург, від якого пішла назва «Магдебурзького права» — найпоширенішої правової системи міського самоврядування у Центральній та Східній Європі.
До речі, один з варіантів визначення максимального просунення європейських впливів на схід континенту є якраз штрих-пунктирна лінія з позначенням міст з «магдебургією». Позбавлення Києва у 1835 році магдебурзького права можна вважати останнім актом розпочатої Росією у 1654 році інкорпорації України.
Після 1991-го імперія змушена була «відпустити» частину «здобичі» двох попередніх століть у Європі. Однак це не означало, ані того, що Росія змирилася з поразкою і немає планів «повернутися», ані навіть того, що східна «негеографічна» межа поділу континенту повернулася на західний російський кордон.
Ресурсів для повноцінного реваншу, втім, не вистачало. Тому відбувалося «гібридне» просування, коли вперед виносилися якісь «частинки» нової «стіни». Наприклад, серед іншого, сенс утримання Придністров'я – це ще й символічне унаочнення того, що Україна знаходиться «по той бік» російських територіальних надбань, в межах її «нигде не заканчивающихся границ».
Втім, країна, хоча й дуже кволо і поступово, але дрейфувала в бік Заходу. Навіть, як це не парадоксально, за Януковича, вона виглядала як територія, котра знаходиться на «задньому дворі» Європи, а не як російський аванпост. «Виправити» це мала пряма інтервенція 2014-го, програмою-максимум якої була ліквідація української державності як такої. Різного роду жириновські навіть пропонували «повторити» схеми кінця XVIII ст. і розділити українські території між РФ та нашими західними сусідами.
Особливо «пікантною» була ця пропозиція для Польщі – країни, яка в минулому неодноразово ставала жертвою такого роду «домовленностей» між сильнішими сусідами. Зрозуміло, що польські еліти за жодних обставин не прийняли б російських «територіальних подарунків».
Але…
Коли у листопаді 2019 щось типологічно схоже прозвучало в інтерв'ю О.Навального "Gazeta Wyborcza" (він пообіцяв, що «его Россия» буде прихильною до Польщі, але чітко дав зрозуміти, що Україна має назавжди залишитись в зоні виключного впливу Росії, оскільки українці та росіяни – «один народ»), майже ніхто з польських інтелектуалів на це не відреагував.
Щоправда не було ніякої реакції і від українських політиків чи дипломатів. Хоча на це й не доводилося розраховувати – в умовах, коли українською владою є представники (про)російського шоу-бізнесу, з ідеологією «какаяразніца».
Так чи так, але питання де ж проляже «східний кордон Європи» — залишається важливим. Навіть у «географічному» сенсі – у 2010 році Російське географічне товариство, разом з казахами затіяло вовтузіння навколо перегляду підходів до визначення цієї межі. Вони запропонували не вважати нею Уральські гори в їхній південній частині та річку Урал, а «перенести» до Європи усю східну частину Прикаспійської низовини. Зрозуміло, для чого це може бути потрібно Казахстану (який у такому випадку, перетворився б на країну, розташовану на двох континентах, як Туреччина чи Росія). Російський же можливий «профіт» полягав би в пропагандистському використанні факту, що їм вдалося добитися включення до Європи усієї Східно-Європейської рівнини. Вона сягає від Вісли по Урал, і в самій Росії її воліють називати не інакше, як «Русской равниной».
Міжнародний географічний союз не квапиться розглядати ці «відкриття» та переглядати «лінію Страленберга» з 1730 року. Адже, як бачимо, з таких «невинних» і малозначимих пересувань орієнтирів можуть випливати далекосяжні геополітичні висновки.
Натомість ніякої впевненості в тому, що так само розсудливо діятимуть не наукові, а політичні, військові та економічні організації – немає. І що в разі можливих імітаційних змін інтерфейсу Російської імперії їй буде не лише дозволено залишити за собою різні територіальні «небутерброди», але й не відбудеться мовчазне благословіння на збереження в зоні впливу «прекрассной Росии будущего» всього пострадянського простору.
