Не повторюватиму свої загальні міркування про специфіку символічного «мічення» Російською імперією підкорених територій (див.: «Мітки» експансії. Антизахідна та експансіоністська природа російського культу Олександра Невського«).

Зупинюсь лише на київському „кейсі“.

На відміну від Варшави, де побудова (у 1894-1912 роках) помпезного собору Александра Невського була викликана необхідністю продемонструвати силу і могутність Російської імперії підкореному місцевому населенню, поява у 1889 році однойменної київської церкви  не мала аж такого амбіційного символічного підтексту.

Все було дещо прозаїчніше: місцевим багатіям, чиї особняки росли на Липках „як гриби після дощу“, здавалась „невзрачною“ і „вітхою“ давньоруська церква Спаса на Берестові (що була парафіяльним храмом для цього району).

Хотілося (ч̶т̶о̶б̶ы̶ ̶б̶ы̶л̶ ̶с̶о̶л̶и̶д̶н̶ы̶й̶ ̶Г̶о̶с̶п̶о̶д̶ь̶ ̶д̶л̶я̶ ̶с̶о̶л̶и̶д̶н̶ы̶х̶ ̶г̶о̶с̶п̶о̶д̶) чогось модернішого, яскравішого, більшого за площею, ближчого за розташуванням. Ну а посвята Невському — це був, головним чином, вірнопідданицький/підлабузницький жест на адресу царя Александра ІІІ. Якоюсь мірою схожий на той, який на поч. ХІХ ст. зробила католицька громада на адресу царя Александра І (вибравши за патрона для київського костелу Св. Папу Римського Олександра І).

Храм збудували у „псевдовізантійському“ стилі – хоча вже кількома роками пізніше такий проект вже б не затвердили. Негласно „загальнорекомендованим“ для подібних споруд став стиль „псевдоросійський“. Зокрема, Александро-Невська церква, закладена у 1891-му році „на Галаганах“ (поблизу нинішньої станції метро „Нивки“, знесена у 1936) будувалась вже за таким проектом. А ще одній домовій церкві 1860-х рр. з такою посвятою  (т.зв. „Сулимівській“), на вулиці Лютеранській, наприкінці 1880-х-в 1890-х роках штучно надали „великорусского“ вигляду.

Так чи так, цей храм все ж виконував (хоч і менш претезійно, аніж на інших західних околицях імперії) ту саму функцію „імперського тавра“.

Втім, як і у Варшаві, „небесне покровительство“ контраверсійного князя не врятувало цю будівлю. Щоправда, у польській столиці демонтаж супроводжувався відповідною інформаційною кампанією та документувався. У випадку ж храму у центрі Києва — докладно невідомо навіть дату, коли його знесли (приблизно — наприкінці 1935).

Не йшлося й про якийсь особливий вияв боротьби з релігією. Культова споруда просто виявилась недоречною в новому „урядовому кварталі“, поруч з „новенькою“ Верховною Радою УРСР.

Але менш ніж через десятиліття, на місці, де стояла церква, поховали генерала Ніколая Ватутіна (1901-1944). Вважається, що цю „локацію“ було обрано Нікітою Хрущовим. У 1948 році, з його ж ініціативи, над могилою встановили помпезний пам'ятник, з написом-подякою „від українського народу“.

Нема підстав вважати, що Хрущов керувався якимись іншими/глибшими міркуванням, аніж „прив'язкою“ до київської адреси Ватутіна (особняка на Липській 4, в якому той проживав у 1937-1940 роках).

Однак факт залишається фактом: могила і пам'ятник радянському генералу знаходяться на місці церкви з посвятою російському князю-завойовнику (і чи не саме там, де був її вівтар?).

Символізм, якого могли і не усвідомлювати радянські діячі, чудово мали розуміти діячі церковні.

А особливо – після 1991 року.

Показово, що РПЦ в Україні ніколи не наполягала на тому, щоб відбудувати храм біля Верховної Ради (хоча „рвалась“ це робити скрізь, де то було можливо й неможливо). Не підтримали вони й ініціативу дочки Ватутіна, яка, у 2015 році, зверталась з проханням про перенесення останків батька до Федерального меморіального кладовища у Митіщах.

Це було, здавалося б, оптимальне рішення – з будь-якої точки зору. Але для чекістів (в рясах та без) воно не підходило. Адже пам'ятник „захищало“ від демонтажу у законному порядку саме те, що він знаходився над похованням.

Не можна було втрачати такий зручний „майданчик“ відправлення псевдорелігійного культу, суть якого – поклоніння Росії та протистояння „західній загрозі“. Монумент радянському генералу в серці Києва цілком „справлявся“ з тією пропагандистською роллю, яку могла б грати церква імені православного святого і „прийомного сина“ хана Батия (незалежно від правдивості переказу про цей факт).

До речі, якщо перепоховання колись таки відбудеться, лобісти Московського патріархату в Україні (а ці люди почуваються чудово навіть за нинішніх обставин) обов'язково ставитимуть питання про необхідність відновлення „утраченой киевской святыни – храма святого благоверного князя Александра Невского"…