«На миг скользнул ослепший взор

По православному собору

Какой-то очень важный вор,

Его построив, не достроил...».

Олександр Блок, поема «Возмездие», 1910–1921.

 

Історія собору св. Олександра Невського на Саксонській площі у Варшаві неодноразово привертала увагу дослідників. Зважаючи на вкрай короткий період його функціонування в якості «головного» православного храму підросійської частини Польщі (1912–1915) більшість авторів зосереджувалися або на подіях, пов'язаних з побудовою та символічним навантаженням, яке вкладалося в цю культову споруду російською адміністрацією, або – на сюжеті про її руйнування в 1924–1926 рр.

Сплески наукової зацікавленості темою нерідко «накладалися» на актуальні суспільно-політичні дискусії. Особливо це було помітно на початку 1990-х, коли в польському суспільстві дебатувалося питання про ставлення до «свіжої» постімперської (радянської) архітектурної спадщини. Не лише в публіцистичних, але й в наукових дослідженнях проводилися виразні паралелі між проблемами, з якими зіштовхнулась в цій царині Польща після 1918-го та тими, які постали перед нею по 1989–1991 рр. Порівняння собору Олександра Невського та сталінського «Палацу науки і культури» (також помпезного та чужорідного для архітектурного ландшафту Варшави) було одним з найчастіше вживаних.

Звернення до історії «зруйнованого храму» спорадично траплялися у зв'язку з загостреннями (або навпаки – «відлигами») у польсько-російських стосунках 1990-х–поч. 2000. Причому подекуди – у досить несподіваних контекстах. Наприклад, трагічний інцидент у Смоленську в 2010 та поховання Президента Леха  Качинського в крипті Вавельського собору, дали привід для того, щоб нагадати про використання елементів (яшмових чи нефритових колон) з розібраного в середині 1920-х рр. православного храму для оформлення входу до цієї крипти. Зрозуміло, який «підтекст» вкладався російськими авторами у такі згадки.

Оголошення Російською православною церквою 2021 року «Годом Св. Благоверного князя Александра Невского» призвело до нового кола дискусій щодо подій сторічної давнини, причому їхня трактовка росіянами прогнозовано радикалізувалася. «Российское историческое общество», очолюване Головою служби зовнішньої розвідки РФ С. Наришкіним, «Российское военно-историческое общество» на чолі з В. Мединським (наразі – помічник Президента РФ, до початку 2020 – міністр культури РФ) навіть вимагали від польського уряду встановити «памятный крест на месте уничтоженного выдающегося произведения архитектуры». В «один пакет» з сюжетом зруйнованого собору російські історики в штатському  продовжують також вкладати міфологізовані розповіді про розстріли полонених червоноармійців у 1920–1921 рр. Документальне спростування польськими дослідниками цих вигадок, зрозуміло, не справило жодного враження на російську сторону.

«Конфліктним» та «спірним» знову стало навіть те, щодо чого раніше існував умовний «консенсус». Зокрема, тривалий час російські дослідники не намагались «в лоб» оспорювати очевидний факт: будівництво імперією гігантського та помпезного православного собору в історичному центрі польської столиці було обумовлене міркуваннями політичного та символічного порядку (детальніше див.: «МІТКИ» ЕКСПАНСІЇ. АНТИЗАХІДНА ТА ЕКСПАНСІОНІСТСЬКА ПРИРОДА РОСІЙСЬКОГО КУЛЬТУ ОЛЕКСАНДРА НЕВСЬКОГО«), а не турботою про задоволення релігійних потреб жителів Варшави православного віросповідання. Наявні в науковому обігу документи не дають ані найменшої можливості для якихось „альтернативних“ трактувань. З чим погоджувалися не лише польські, але й німецькі спеціалісти з даної тематики. Та це не зупиняє окремих російських істориків та публіцистів, котрі наполягають на тому, що насправді йшлося про критичний дефіцит православних храмів у Варшаві кін. ХІХ – поч. ХХ ст.

Набагато більший простір для російських маніпуляцій є щодо тих аспектів, з'ясування яких потребує архівних студій і щодо яких триває наукова дискусія у самій Польщі. Як не дивно, але „ісподволь“ росіянам вдається нав'язати частині польських дослідників своєрідний комплекс „провини“ за руйнування даного храму.

При цьому уважне вивчення всіх обставин (детальніше див.: „РОЗІБРАТИ НЕ МОЖНА ЗАЛИШИТИ“. ДИСКУСІЯ ПРО ДОЛЮ ВАРШАВСЬКОГО СОБОРУ ОЛЕКСАНДРА НЕВСЬКОГО У 1918 – 1923 РР.„), пов'язаних з цією справою, свідчить, що

  1. Рішення про руйнування храму не було наперед визначеним і не обумовлювалася «шовіністичними», «русофобськими» чи «антиправославними» міркуваннями. У випадку собору на Саксонській площі вторинну роль грало те, що він був культовою спорудою чужої для більшості місцевого населення конфесії. Куди більше емоцій у поляків викликав його нарочито «псевдорусскій» архітектурний стиль та розташування у самому «серці» польської столиці. Неможливість «перекодування» закладеної в цій споруді символіки російського імперського домінування у Польщі стало одним з головних спонукальних чинників, що схилив шальки терезів на користь рішення про демонтаж.
  2. Суспільно-політична дискусія навколо долі варшавського собору Олександра Невського тривала більше 5-ти років і не зводилася лише до вирішення дилеми «зруйнувати чи залишити». Пряму чи опосередковану участь в ній взяло дуже широке коло осіб, які репрезентували різні мистецькі, професійні, наукові, політичні середовища. Варто відзначити, що в саму останню чергу йшлося про поділ за національною чи конфесійною ознакою серед диспутантів. Левова частка суперечок точилася не між представниками титульної нації та, умовно, національними меншинами (голос представників православного населення («природніх“ захисників храму) в цій дискусії був майже непомітний). І не між католиками та православними. А власне у польських середовищах, в жодному з яких не було консенсусу щодо оптимального рішення у цій справі.
  3. Сам факт пошуку компромісів та обговорення різних варіантів можливої реконструкції та характеру подальшого використання даної споруди, можливість вільної презентації всіх точок зору, у тому – й з парламентської трибуни, унаочнює надуманість паралелей між „храмоборством“ в Польщі на початку 1920-х та радянськими практиками руйнування культових споруд у цей же період. Шанси на те, що споруда залишиться/буде перебудована і виконуватиме функцію костелу чи музею залишалися аж до весни 1923 року. Шальки терезів на користь того, щоб таки розібрати „символ російської домінації“ в центрі польської столиці „зрушив“ теракт архімандрита Смарагда (Павло Латишенкова) (з високою долею вірогідності – інспірованого зусиллями радянських спецслужб). У будь-якому випадку, decyzja ostateczna була прийнята в рамках реагування уряду на загострення внутрішньополітичної ситуації, що склалося після вбивства митрополита Георгія (Ярошевського) (8 лютого 1923 року). Діючи „на випередження“, міністри уряду В.  Сікорського, поставили перед фактом депутатів від національних меншин, які лише у квітні 1923 спромоглися виступити „на захист“ собору (всього звернення, з вимогою нових парламентських слухань з цього питання, підписало 45 парламентарів українського, білоруського, російського та німецького походження). Лише в цей період остаточно перемогла позиція, яку часто, в дискусіях тих років „обрамлювали“ цитатою з твору Адама Міцкевича „Редут Ордона. Оповідання адютанта“ (вірш описує оборону Варшави від росіян під час повстання 1830-31 рр.): 'Dzieło niszczenia w dobrzej sprawie/ Jest święte jak dzieło stworzenia'…