Вже третій рік святкування Великодня в Римі відбуваються в екстремальних умовах. У 2020 та 2021-му вони пройшли під знаком пандемії, яка вплинула на всі види людської діяльності, в тому числі – й на формат проведення богослужінь. Позаминулого року скасували майже всі масові зібрання. Хресну дорогу (частина церемоній Страсної п'ятниці) в минулому році також провели не в римському Колізеї, а по периметру площі Святого Петра.
На цей факт тоді звернули увагу більшість коментаторів, описуючи його як тривожний приклад «порушення древньої традиції».
Однак, насправді, прив'язка цих практик до Колізею є не аж такою давньою. І сама по собі також з'явилась під впливом мінливих історичних обставин.
Уявлення, що Колізей був місцем страт перших християн сформувалося дуже пізно – не раніше XVI-XVII ст.
До того, навіть вже у християнизованому Римі, він спокійно продовжував використовуватись для гладіаторських боїв (як мінімум – до початку V-го століття) та інших масових видовищ (вже без кровопролить) – до першої чверті VI-го.
«Шоу-бізнесове» використання об'єкту припинилось виключно з об'єктивних причин: населення збідніло і йому було не до розваг, землетруси та пожежі пошкодили споруду (а ремонтувати її, як і оплачувати проведення свят, було нікому) etc.
У «темні століття» Середньовіччя гігантський комплекс використовувався (причому – в одні й ті самі періоди) і як кладовище, і як склади та крамнички десятків дрібних ремісників. Кожен спритник міг «приватизувати» собі шматочок площі амфітеатру – як не для бізнесу, то хоча б під місце поховання.
Невелика капличка, яка функціонувала всередині, обслуговувала всю цю публіку, яка заполонила амфітеатр, а не була даниною пам'яті/ознакою шанування християнських мучеників. До речі, немає вагомих доказів того, що масові страти «за віру» в ІІ–на поч. IV ст. відбувались саме в Колізеї.
Приблизно на початку ХIII-го століття багата родина Франгіпані викупила/витіснила всіх «орендаторів» та перетворила Колізей на свій «родовий замок».
Однак землетрус 1349-го року та упадок Франгіпані знову змінили статус-кво: будівля стала «нічийною» та перетворилась на джерело безкоштовних будівельних матеріалів. Кам'яні та мармурові елементи з неї є в десятках римських будівель XIV-XVI ст.
«Поживитись» вдавалось і тим, хто сам нічого не планував/не міг будувати. Наприклад – вибиваючи та продаючи на переплавку бронзові скоби, якими з'єднувались елементи стін та фундаменту.
Наприкінці XVI-го століття папа Сикст V планував використати залишки будівлі для організації суконної фабрики, в якості робочої сили на якій мали бути задіяні римські проститутки.
Цей проект не було реалізовано – на відміну від проекту папи Климента ІХ, який благословив розпочати в Колізеї виробництво селітри.
Час від часу обговорювались також пропозиції повернутись до початкового функціоналу. Так, у 1671 році кардинал Альтєрі дозволив проводити на арені кориду (але ідея була сприйнята римлянами без ентузіазму).
І лише Папа Бенедикт XIV, у 1749-му році, поставив хрест на всіх комерційних та виробничих способах використання древнього амфітеатру.
Колізей присвятили Страстям Христовим та заборонили розбирати на будматеріали, розміщати в ньому об'єкти торгівлі чи ховати на його території покійників...
Однією з причин того, що Колізей, зрештою, «захистили» від знищення, було давнє пророцтво, записане на початку VIII-го століття Преподобним Бедою: "Quandio stabit coliseus, stabit et Roma" ("Поки стоїть Колізей, стоятиме і Рим").
Лорд Байрон, у поемі "Паломництво Чайльд Гарольда" (1812–1818) переповів його та дещо "розширив" (від Urbi до Orbi)::
"Допоки Колізей стоятиме цілим,
Стоятиме й Великий Рим,
Та впаде Колізей – і рухне Рим,
І Світ увесь одразу, разом ним".
Поки що з величною спорудою, в плані інженерному, все Ок. Чого не можна сказати щодо того, що запланували у Ватикані на Страсну пятницю-2022 в плані "сценарному" (де римський амфітеатр, втім, виступатиме лише як зовнішня декорація). Фальшива історія українки Ірини (грецькою – "мир") та росіянки Альбіни (латиною — "біла", "світла"), що нестимуть разом Хрест, не буде чимось незвичним для арени, яка й будувалась в "шоу-бізнесових" цілях.
Німе каміння все витримає/стерпить.
Проте загрозливими "тріщинами" може покритись віра в серцях багатьох людей…
Опубліковано на "Релігійно-інформаційна служба України".
P.S. У сюжеті є багато "білих плям" — не встановлено навіть, чи має "репрезентантка" України хоча б український паспорт (є навіть неперевірена інформація, що це мігрантка з Молдови). Схоже також, що вона не володіє українською, не належить до української громади Риму і щиро вважає що російсько-українська війна — щось типу "внутрісімейної сварки".
Щодо росіянки – там все простіше і, по своєму, чесніше. Як випливає з її інтерв'ю, найбільше вона "скорбіт" по непохованих російських "освободітєлях" та співчуває горю їхніх матерів.
P.P.S. Попри природні емоції, які виникають, варто все ж утриматись від "радикалізму" словах та діях. Такою є ватиканська Realpolitik, в ній Росія і росіяни завжди були (і будуть) важливішими, аніж Україна та українці. Плюс варто врахувати, що "шоу" враховувало настрої, скажімо, тих же італійців (як це було і з виставами часів імперського Риму) — а для них ситуація виглядає геть інакше, ніж для нас.
Безсенсовно також "хейтити" тих жіночок-«хрестоносиць" — вони лише залучені актриси, не більше. Спробуємо знайти позитив: найцинішнішу деталь (публічне виголошення тексту зі згадками про "братні народи") все ж вдалося скасувати (замість неї було запропоновано помолитися в тиші про мир)…
