«Папа, а шо лучше — ахвіцер чи камандір?» (с)

Саме ця фраза класика пригадується, коли запитують: «Чи є зрада в тому, що в Православній Церкві України предстоятелем є митрополит, а не патріарх? І чи справжня така автокефалія?»

Щодо автокефалії (яка більш відома під брендом «Томос»), то відповідь однозначна – вона справжня. Патріархат і автокефалія – речі не тотожні.

У православному світі є п'ятнадцять автокефальних церков, але лише дев'ять з них – патріархати. Наприклад Елладську православну церкву і Кіпрську православну церкву очолюють архієпископи. А у нас архієпископ очолює Сумську єпархію. Заплуталися?

Якщо простіше, то існують ступені архієрейського сану – єпископ, архієпископ, митрополит і патріарх. Це можна порівняти із офіцерськими званнями, які не втрачаються при підвищенні. Наприклад, патріарх Варфоломій у своєму титулі називає себе також «Архієпископом Нового Риму». А патріарх Філарет у своєму повному титулі називається «Архієпископ і Митрополит Києва».

Архієрейський сан предстоятеля Церкви не впливає на її незалежність (автокефалію). Проведемо аналогію: в Японії главою держави є імператор, у Великий Британії – королева, а в Монако – князь. Але всі ці держави є самостійними суб'єктами міжнародного права.

Повернемося до патріархату. Дійсно, УПЦ КП мала статус патріархату. Але світове православ'я через супротив Москви не визнавало ні автокефалії УПЦ КП, ні її патріархату. Внаслідок тривалих і важких переговорів Константинополь заявив про намір визнати автокефалію української церкви, але не в статусі патріархату.

Патріарх Філарет проявив неймовірне смирення і в листуванні із патріархом Варфоломієм використав свій скорочений титул «митрополит Київський». Також він не виставив свою кандидатуру на об'єднавчому Соборі. Все це заради того, щоб наша Церква отримала визнання (Томос). Собор обрав предстоятеля Православної Церкви України – митрополита Епіфанія. Але таким чином у нас виникла історична колізія – маємо одночасно предстоятеля і патріарха, і це різні люди.

Стосовно патріархату, то українська церква за своєю чисельністю та потужністю дійсно на нього заслуговує. Але зараз першочерговим питанням є об'єднання всіх українських православних навколо київської кафедри та визнання ПЦУ іншими помічними православними церквами. На жаль, сьогодні порушення питання патріархату поставить під загрозу цей процес.

Це все, що в мене є сказати стосовно останніх подій. Я, хоч і людина віруюча, мало цікавлюся церковною політикою та внутрішніми інтригами. Не шукаю зайвих спокус.

Для мене, як вірянина, дуже болісно, що конфлікт між святішим патріархом Філаретом і блаженнішим митрополитом Епіфанієм переріс у публічну площину. Я не беруся судити, хто з них правий, адже не знаю, які були домовленості і зобов'язання сторін перед об'єднавчим Собором.

Патріарх Філарет для мене – постать історичного масштабу, будівничий української автокефальної церкви. Людина, яка попри прокляття і бруд, збудувала Церкву, до якої я належу.

Митрополит Епіфаній для мене – чинний предстоятель Церкви. Він ще молодий і йому ще належить своїми ділами здобути свій авторитет. Але в мене є повага стародавньої кафедри, яку він очолює. І я точно знаю, що руйнувати систему ієрархії не можна.

А ще як християнин, я знаю — главою Церкви є не Філарет, і не Епіфаній, а Сам Христос. Багато років поспіль, прогулюючись Софійською площею, я молився, щоб у Софії Київській відбувалася Літургія єдиної і визнаної Української православної церкви. Бог відповів на мої молитви і молитви мільйонів українців. Помолімося, щоб і зараз Господь допоміг нам витримати і це випробування та зберегти єдність!