Сьогодні чергова річниця початку Революції Гідності і відповідно в мережі можна прочитати багато інтроспекцій, спогадів по цій темі. Багато учасників тих подій намагається дати свій аналіз того, що це було, визначити результати.

Я зі своїми друзями або як ми жартували «бандою Макбраєна» не були аж прямо таки надзвичайно активними революціонерами, проте були присутніми в усі критичні моменти. І робили те, що й всі — тобто нічого надзвичайного — щось носили, кидали, без оцього героїчного джиу-джитсу проти 10 беркутів чи тітушок, як можна почути від деяких учасників вже після тих подій.

Але мені найдужче врізалося в пам'ять те, що Майдан як територія став місцем, де кожен знаходив собі застосування і кожен там міг бути почутим. Крім того, потрібно розуміти, що всі, хто приходив на Майдан мав свої причини: хтось втікав від домашніх проблем, хтось приходив побитися з мєнтами, хтось мріяв про Нову Атлантиду на теренах України, дехто виношував плани як змінити тих хто при владі та сісти самому на «потоки», хтось приносив свої вірші та есеї, які були наскільки погані, що їх відмовлялися публікувати навіть в Інтернеті, а от на Майдані читав їх з якоїсь сцени та отримував величезні оплески.

На Майдані були люди, а не релігійні святі, тому там було всяке: бувало розкручувалися такі любовні тричотирип'ятитикутники, що мексиканські сценаристи просто зобов'язані брати ці історії у свої серіали, і крали гроші з пожертв, і билися між собою, і підбухували по закуткам. Все було ;)

Основним же було зовсім не це — всі ці люди наповнювали територію Майдану чимось неймовірним, створювали якусь особливу атмосферу — це відчувалося, як тільки перетинав барикади. Це було якесь містичне енергетичне об'єднання надзвичайно різних людей, які шукали себе та одночасно відкривали своє потаємне, справжнє Я, навіть якщо воно й було зовсім поганим.

І все це дуже контрастувало з Антимайданом. Я пам'ятаю масове попоїще біля та в м.Театральна, де «антимайданівці» бухали на колінах, ліктях, пили дешеве пойло, жерли дешеву їжу, справляли масово нужду у вестибюлі станції, курили на самій станції, як п'яні баби під дикий регіт своїх мужичків (вибачте феміністки по-іншому їх назвати не можу) кидалися недопалками в працівниць станції та кричали «ми абасрьом вам вєсь етот кієв». Вони ненавиділи Майдан щиро навіть без російської пропаганди.

На Майдані ж подібного просто не могло бути апріорі.

На Майдані можна було зустріти ультра-правих, ультра-лівих, будівельників, програмістів, банківських клерків, чиновників, кримінальників, священників. Весь цей котел людської енергії просто кипів. І це не могло не перерости в щось більше.

Так через певний час Майдан став таким собі водорозділом: для когось він був звичайним протестом «проти всього поганого за все хороше», і люди залюбки ходили на нього як на Карнавал: співали, танцювали, піднімали ліхтарики в небо. Але все більше ставало тих, хто прийшов на війну, на війну в першу чергу з собою, з власними страхами, задавленими комплексами. І чим більше їх ставало, тим чіткіше ставало зрозуміло, що «ліхтариками в небо» справа просто не обмежиться і протест таки закінчиться класичною Революцією. Так воно і сталося в кінці лютого 2014 року, з тих пір ми і називаємо ті події Революцією Гідності.

Саме з Майдану гасло «Слава Україні» стало загальнонаціональним, ним я і завершу свою дуже суб'єктивну оповідь.