Єрмак знов займався лобізмом інтересів Кремля від імені офіційної України – цим разом в Королівському інституті міжнародних справ Chatham House: «Наша стратегія полягає не в прославленні військових зусиль, не в організації дорослих промов(?) і організації військових парадів. НАША СТРАТЕГІЯ ПОЛЯГАЄ НЕ В ТОМУ, ЩОБ ВИХОДИТИ В ТЕЛЕЕФІР І ЗВИНУВАЧУВАТИ РОСІЯН У ВСІХ НАШИХ НЕЩАСТЯХ».
Коли нібито офіційна особа воюючої держави, нехай ці особа і з незрозумілим правовим статусом, заявляє на серйозному майданчику міжнародної політики, що влада не звинувачує країну-агресора ні в чому – це насправді дуже серйозний сигнал всій міжнародній спільноті. Сигнал про те, що наявна українська влада не має намірів докладати зусиль для обстоювання інтересів держави, для захисту суверенних прав держави щодо всіх територій, для жорсткого протистояння агресору.
І на додачу Зеленський, фактично, не сказав нічого. Принаймні, нічого, що не відповідало би от цьому меседжу у виконанні Єрмака. Тобто, спікер незрозумілого статусу, але явно впливовий щодо президента каже, що влада вважає всі проблеми України суто внутрішніми і готова на будь-що, аби «просто припинити війну», а легітимний голова держави цього не заперечує. Отже, згоден.
Після такого можна буде не дивуватись акуратному дистанціюванню союзників, такими тяжкими зусиллями мобілізованих за перші п'ять років війни. Якщо це не треба нам – значить, тим більше не треба їм. В нас же головний ворог вже не Росія, правильно? А в світу і своїх проблем вистачає. З тією ж Росією, але в Білорусі, в Карабаху і далі по периметру «зони прямих інтересів РФ».
А з Україною все можна розрулити дуже просто – адже, судячи із заяв влади і наближеного до влади Єрмака, Україна готова на будь-які умови і будь-які поступки, аби лиш отримати номінальний мир. А це не складно – треба просто послідовно погоджуватись на всі вимоги Кремля. А далі – «відновити історичну дружбу» і взагалі все буде чудово.
Знов і знов ми стикаємось з жорсткими випробуваннями від владної команди українського суспільства на гнучкість: на що ми погодимось, що для нас прийнятно, а проти чого голосно заперечуватимем. Розраховують рано чи пізно домогтись «ефекту втоми металу»? Наскільки би жорсткими не були переконання патріотів, але після двадцятого, п'ятдесятого, сотого прокремлівського демаршу влади суспільство просто втомиться реагувати і давати відсіч? В принципі, це раціональний підхід. Терпець громади дійсно не вічний. От тільки результатом чергового випробування може стати не бажана байдужість, а врешті вибух. Принцип «Та пішли ви всі!..» теж може втілювати геть різні наміри й емоції.
Але на цьому етапі ми знов просто доволі мляво висловили незгоду. Можливо, з тієї ж причини, що й завжди з травня 2019-го: паралельно вибухає забагато владних факапів на один момент часу і одну територіальну одиницю. Степанов і порожній коронавірусний фонд, брак кисню, апаратів і персоналу до апаратів для коронавірусних хворих майже по цілій Україні, ігнорування Зеленським НАТО під час візиту до Брюсселю, щоденні локальні факапи з кандидатами від влади на місцевих виборах, жорсткий пресинг на мерів з боку силовиків=влади... Не знаєш, на чому зосереджувати увагу. Але «оптова реакція» може неприємно здивувати.
