Дмитро Стародубенко (DJ MusoZaurus), видатний музикант-інструменталіст, якого знають як незамінного учасника кількох вельми актуальних українських музичних проєктів, одного з засновників славного вітчизняного гурту МАНТРИ МАГДАЛЕНИ та чудового й незабутнього для тисяч киян та мешканців інших міст і містечок України вуличного музиканта, розповів нам про свої перші кроки на довгому творчому шляху. Не пропустіть, бо такого ви ще не чули! Підніміть руки вгору! Слово майстру, звукорежисеру, людині, яка віртуозно (між нами-музикантами кажучи – неперевершено!) володіє губною гармошкою, гітарою та ще рядом інструментів і співає майже як сам Елвіс. Поїхали…
Частина № 3 Початок читайте тут; https://site.ua/aleksej.gusak/dmitro-starodubenko-dj-musozaurus-ne-tilki-lyudi-a-i-navit-diki-zviri-inkoli-mozut-pomilyatisya-iyem2x1
На початку 80-х мене потягнуло трохи в інший бік. Я й раніше, завдяки дідусеві, цікавився радіотехнікою. Приблизно з 1981 року заглибився в цю справу ще більше, навіть почав ходити до гуртка короткохвильового радіозв'язку на станції юних техніків КПІ. Побачив там дуже захоплених своєю справою людей. У середовищі українських короткохвильовиків наш керівник був досить відомою особою, мав навіть дуже рідкісний почесний диплом міжнародного класу — DX CC, якщо я правильно пам'ятаю.
Взагалі, середовище короткохвильовиків — це було дуже цікаве явище. Це була одна з небагатьох легальних можливостей спілкуватися із зовнішнім світом, причому напряму. Хоча, звісно, короткохвильовики були під ковпаком у КДБ. За ними стежила Державна інспекція електрозв'язку, яка була філією КДБ. З іноземними колегами нам дозволялося обговорювати лише дві теми: особливості нашої апаратури, технічні питання, пов'язані з нею, та погоду. Всі інші теми заборонялися. У разі порушень могли й відібрати ліцензію на зв'язок. Такі вже були часи.
Апаратури для короткохвильовиків у Радянському Союзі випускалося дуже мало, вона була великим дефіцитом і не відрізнялася хорошою якістю. Тому більшість короткохвильовиків, наприклад, робили свої приймачі та передавачі самотужки. Насправді, це вважалося більш достойним, ніж брати вже готовий апарат. Найбільш крутими, звісно, у нас вважалися ті, в кого були іноземні апарати. Скажімо, американські фірми Kenwood чи японські — вже не пам'ятаю, які фірми їх виробляли. Це були одиниці, яким пощастило або мати серйозні зв'язки з іноземними колегами, які могли їм надсилати такі штуки, або просто вони були пов'язані з дипломатичною роботою і мали таку можливість. Отакі цікаві були часи. Десь у 1983 році я отримав офіційний позивний у Державній інспекції електрозв'язку. Навіть досі пам'ятаю, що він був UT5UFV. Мав найнижчу, 4 категорію. Працювати я міг тільки в одному, дуже маленькому діапазоні хвиль — 160 метрів. Попрацювавши рік, я зміг отримати вже 3 категорію, і в мене з'явилася можливість працювати ще в одному діапазоні — 80 метрів. Свій приймально-передавальний пристрій я зробив самотужки за допомогою друзів і членів свого гуртка. Тож, як бачите, юнацтво і дитинство в мене були досить різнобічними.
Олексій Гусак: Цікаво, що в той час, коли багато підлітків мріяли про музику, ви ще й встигали поглиблюватися в радіотехніку та астрономію. Які ще інтереси формували вас у дитинстві, окрім музики?
Кажуть про радянські часи, що тоталітарні, і все таке інше. Так, це більшою мірою було так, але ми тоді сильно цього не відчували, бо іншого світу не знали. Не можу сказати, що моє дитинство було таким вже поганим. Просто було нормальним дитинством нормальної радянської дитини. До того ж, радянська Україна була не найгіршим місцем у Радянському Союзі для життя. Нестачу в їжі та одязі як такої ми не відчували. Медицина була безкоштовною. Хоча, звичайно, рівень її був середненький. Ну, то вже інша справа, то вже інші теми для розмови.
Олексій Гусак: Чи була у вашому житті музика, яка перевернула ваше життя, як-от The Beatles для багатьох музикантів?
У запитанні вже є половина відповіді. Справді, музика The Beatles для мене була не те щоб шоком, але дуже, дуже сильним відчуттям, коли я вперше її почув. Цікаво, що вперше у більш-менш нормальній якості я почув The Beatles (у радянські часи їх не дуже шанували, і їх важко було дістати) під час моєї служби в лавах радянської армії. Якщо не зраджує пам'ять, це був приблизно 1986 рік, початок весни. Я тоді працював у кочегарці, і хлопці принесли магнітофон. Вже не пам'ятаю, якийсь, чи то «Маяк-203», чи ще щось таке. Там я почув, здається, телефонний запис пісні The Beatles "Let It Be". Вона мене вразила, прям, я навіть не можу описати це відчуття. Дуже, дуже сильна емоція була. Саме приблизно після цієї події я справді серйозно почав шукати їхні записи.
Пізніше я перебував деякий час у полковому шпиталі з травмою ноги. Там спілкувався з одним співслужбовцем, литовцем на прізвище Яскелявічюс. Ім'я не пам'ятаю. Він дуже переймався музикою The Beatles. Із жаром пояснював, як це круто. Ми навіть змогли на приймачі зловити записи The Beatles з якоїсь зарубіжної радіостанції: «Радіо Свобода» або «Голос Америки», чи щось таке. Але ті записи, звичайно, були не дуже хорошої якості і враження на мене тоді не справили. Та я вже твердо для себе знав, що буду шукати записи кращої якості, як тільки з'явиться така можливість.
Хоча насправді все почалося значно раніше. Я пригадую, що в мене в дитинстві був друг Сергійко. Здається, прізвище його було Стаднюк. Наші батьки жили в одному гуртожитку, і ми були сусідами та досить сильно дружили. Потім ми вже жили в різних будинках, коли їм дали квартиру, а я ще залишався в гуртожитку. Пам'ятаю, що я бував у нього. У віці, коли мені було років 11-12, він вже мав тоді свою окрему кімнату, що для мене було неймовірною розкішшю. І мав свою стереосистему, більш-менш пристойну як на радянські часи. Він мені давав послухати деякі записи. Це були Pink Floyd, Queen та інші. Ще пам'ятаю Bee Gees, Boney M, ABBA. Здається, мені дуже сильно сподобалася Electric Light Orchestra. Але я не можу сказати, що це було для мене тоді аж надто сильною емоцією, проте ця музика мені дуже сподобалася. Від цієї музики віяло чимось трошки старовинним, потойбічним, не з цього світу. Бо я ж виховувався в радянські часи на радянській музиці, на радянських піснях. І в цьому була, звичайно, привабливість чогось забороненого.
У часи, коли я навчався у професійно-технічному училищі, я дружив зі своїм однокласником Сергієм Федиком, який був дуже класним клавішником і навчався, окрім ПТУ, у вечірньому музучилищі. Мав теж непогану стереосистему і був дуже сильно захоплений творчістю таких електронних музикантів, як Жан-Мішель Жарр та гурт Space. Власне, частково від його подачі цією музикою перейнявся також я. Я особисто дуже люблю музику Жана-Мішеля Жарра і вважаю її в багатьох сенсах геніальною. Музика пана Дідьє Маруані, гурту Space, звичайно, теж дуже гарна, але в ній все ж таки не відчувається такої глибини, такого відчуття. Це було не дуже сильно, але, власне, у нас в радянські часи не дуже багатий вибір був, і тому слухали те, що є. Хоча пізніше, пам'ятаю, декілька років тому на одному з семінарів у джаз-клубі я особисто познайомився з паном Дідьє Маруані. Це було для мене просто як щастя! Я зустрів людину, творчістю якої захоплювався з дитинства, та завдяки якої я відчував себе майже як у відкритому космосі (Сміється). Це була дуже важлива особиста подія, але це було не так давно, коли мені вже було за 50.
Підготував Олексій Гусак
