22 лютого 2015 року біля харківського Палацу спорту пролунав вибух, який одразу забрав життя двох учасників Маршу Гідності– ходи, яку харків'яни присвятили річниці подій на Євромайдані. Наступного дня у лікарні померли ще двоє поранених учасників ходи. Вибух став першим в історії Харкова терактом, внаслідок якого загинули люди. Одним із загиблих був Даня Дідік – 15-річний школяр, який ішов попереду колони.
Теракт шокував місто. Я пам'ятаю, як у Facebook стали з'являтися дописи та відео з місця подій. Велика колона йде під синьо-жовтими прапорами. Вибух лунає одразу після проскандованого людьми «Слава Україні! Героям слава!» Ці кадри здавалися нереальними, не вірилось, що подібне відбувається в Харкові, хоч спогади про весну 2014 року, коли в центрі проломлювали черепи і ставили на коліна, були ще свіжі. Цей вибух вписувався в картину міста зразка 2014-го, коли страшно було виходити на вулицю з синьо-жовтою стрічкою, коли майже щоночі хтось пускав чутку про російські танки біля кордону, коли в багатьох стояли наготові зібрані «тривожні» валізки – документи, трохи одягу, запас продуктів. Тоді найстрашніше було цілком імовірним. Але смерть людей 2015-го у мирному місті, до якого не дотяглися щупальці війни і яке дивом не повторило долю Донецька та Луганська, видавалася неможливою. Незбагненною. Несправедливою. Особливо боляче сприймалася загибель дитини, адже дітей завжди шкода більше ніж дорослих.
У квітні цього року Дані Дідіку виповнилося б 19. Його однокласники вже давно закінчили школу. У пам'ять про нього з 2016-го вони проводять аукціон «Баш на баш», лоти для якого передають художники, музиканти та спортсмени, а виручені на аукціоні кошти йдуть на лікування пораненим бійцям АТО. У 2018-му разом із батьками однокласники хлопця підписали звернення до міського голови Харкова Геннадія Кернеса з пропозицією присвоїти своїй рідній школі № 11 ім'я Данила Дідіка. Усього 78 підписів. До справи підключився також журналіст і письменник Руслан Горовий, який присвятив Данилу книжку та розпочав у Facebook серію дописів на підтримку перейменування школи. Та несподівано ініціатива з увічнення пам'яті Дані Дідіка наштовхнулася на шалений спротив директорки, яка раніше сама виступала за присвоєння школі імені загиблого учня, перетворившись із регіонального питання у війну за ім'я, що вже встигла пересварити між собою колишніх друзів і однодумців.
Директорка харківської школи № 11 Світлана Проценко у місті знана своєю проукраїнською позицією та волонтерською діяльністю. Учні школи давно і системно допомагають бійцям на сході України. Тому відмова директорки від власної пропозиції назвати школу іменем Дані Дідіка спричинила розкол та конфлікти у волонтерській спільноті Харкова. Свою позицію вона аргументувала тим, що перейменування школи призведе до героїзації смерті в очах учнів, провівши аналогію з радянськими піонерами-героями. «Поясніть дитині: був собі звичайний, чудовий патріотичний хлопчик. Вийшов разом з іншими на марш. Загинув. Став Героєм, його іменем назвали школу. Висновок? Загинувши, я можу стати Героєм. Ми, дорослі, розуміємо (і то, як виявилося, не всі) відсутність прямого зв'язку між смертю та героїзмом, героїзацією. …Невже ми настільки слабка нація, що для об'єднання і виховання нам потрібна у якості символу, ідеалу дитина-жертва?» — написала Світлана Проценко на своїй сторінці в соцмережі.
Батько хлопчика з таким баченням категорично не згоден. Його підтримує значна частина патріотично налаштованих харків'ян і не тільки – конфлікт уже вийшов на всеукраїнський рівень. На початку лютого на сайті харківської міської ради була зареєстрована петиція з пропозицією назвати школу № 11 іменем Данила Дідіка. За кілька днів її підписали більше 5 тис. людей. Наразі триває процедура розгляду петиції. Раніше ідею з перейменування школи підтримала також голова Харківської ОДА Юлія Світлична, написавши звернення до міськради.
Вулиця, на якій розташована школа, у якій навчався Даня Дідік, не так давно була перейменована з Межлаука (радянського партдіяча, народженого в Харкові) на вулицю Василя Мельникова – випускника 11-ї школи, десантника 95-ї бригади, який загинув 2002 року, рятуючи курсанта-парашутиста під час тренувального стрибка. Чи викликало це таке ж протистояння у суспільстві, як можливе перейменування школи? Ні. Насправді більшості людей байдуже, на вулиці імені кого вони живуть, якщо це не пов'язано з певними незручностями для них самих. У Харкові також з'явилися вулиці імені Владислава Зубенка та Євгена Котляра – харків'ян, загиблих на Євромайдані. Яким буде результат розгляду петиції про перейменування 11-ї школи і чим закінчиться ця війна за ім'я – прогнозувати важко. Адже петицію із пропозицією перейменувати проспект Героїв Сталінграда на честь загиблого на Донбасі випускника Харківського університету Мирослава Мисли у міській раді не підтримали. Проте наші загиблі герої завжди мають повертатися. Принаймні у назвах вулиць та навчальних закладів.
