Коли хочуть привернути увагу до чогось незначного, пишуть: «ця новина підірвала мережу». Перед Різдвом волонтерську спільноту мережі Facebook справді підірвала одна новина: як співачка-волонтерка хотіла відвезти військовим в АТО три ящики нібито освяченого вина, щоб «хлопчики причащалися». Вантаж вчасно помітив офіцер супроводу, який не дозволив провезти алкоголь. Ображена волонтерка замість того, аби визнати свою помилку, впала в істерику та стала кричати про зраду й репресії.
Хвороби, порушення техніки безпеки та вживання алкоголю — ось головні причини небойових втрат в українській армії, за словами міністра оборони. На кінець 2017 року майже 1 тис. військових у зоні АТО офіційно загинули не від зброї окупантів, а з інших причин, хоча й пов'язаних із війною тією чи іншою мірою. І пияцтво серед цих причин посідає не останнє місце.
«За волю — без алкоголю!» — це гасло забороняло вживати алкоголь бійцями УПА. Повстанця, який любив заглядати до чарки, спершу суворо попереджали, коли ж він знову брався за своє, то виписували йому буків (покарання палицями). Якщо й це не допомагало, то горе-бійця могли скарати на смерть.
Натомість у Червоній армії з алкоголізмом не лише не боролися, а й самі наливали. Під час Другої світової війни діяв наказ про «наркомівські» 100 грамів горілки, які щоденно видавалися кожному бійцю ЧА на передовій. Робилося це начебто з метою «зігріти» червоноармійців у сильні морози, таким чином зменшивши кількість померлих від хвороб, переохолоджень та обморожень. Але розрахунок вийшов невдалим: «наркомівська» чарка лише збільшила кількість обморожених солдат, оскільки створювала ілюзію тепла. Крім того, вживання горілки призводило до розсіювання уваги та зосередженості. За свідченнями очевидців, перед атакою старшина приносив горілку у відрі, хто хотів — пив. Ті, хто перед боєм приклався до чарки, хоробро лізли під кулі й найчастіше гинули першими, тоді як досвідченіші бійці намагалися не вживати.
Бійців української армії, які пиячать, називають «аватарами». Є навіть такий жартівливий шеврон: «Аватар: без нас краще». Доступність алкоголю призводить до того, що атовці запивають стрес від потрапляння в бойові умови та страху бути вбитим, а потім після ротації запивають нудьгу на полігонах і в частинах, бо там більше нічого робити. Не варто забувати, що воїни АТО — геть не ангели, а зріз нашого суспільства. Серед них так само багато алкоголіків, які пили до війни, п'ють під час і питимуть після неї. Якщо доживуть. І клітки, ями, прив'язування до ганебних стовпів, штампики в документах та погрози відправити фото рідним на «аватарів» не подіють.
Я пам'ятаю, яке гнітюче враження справили на мене відвідини в лютому 2015-го військової частини, що є місцем постійної дислокації однієї з бойових бригад. Дивлячись на запухлі, спиті обличчя бійців, розцяцьковані синцями, у мене виникло відчуття, що я потрапила у військовий філіал місцевого витверезника. А мені було з чим порівнювати: у серпні 2014 року, коли сплеск патріотизму навіть у Харківській області сягав небачених раніше висот, там були зовсім інші обличчя — тверезі й вмотивовані.
Брак мотивації та нерозуміння чи несприйняття цілей, за які воюєш, — цілком достатній мотив для пиятики. Можна заперечити, що тоді, коли на країну накочувались одна за одною хвилі мобілізації, призивали всіх підряд і про жодну мотивацію не йшлося. Однак із переходом на контрактну армію ситуація мало змінилися. Якщо колишній тракторист чи фрезерувальник іде в армію та АТО, бо там зарплата більша, ніж у селі чи на заводі, то це не мотивація, а заробітчанство. Парадоксально: хоча в армії сьогодні не вистачає людей, частина присутніх там є зайвою та шкідливою. І мова не лише про старі, назавжди застряглі в совку офіцерські кадри, а й про тих контрактників, які приходять до війська не захищати, а лише заробляти.
Мені дуже не подобається тенденція, коли людину, яка вчинила щось відверто погане, недоброзичливці одразу пропонують відправити на війну:
«В АТО його, хай знає!»
«В АТО його, під „Гради“!»
«В АТО його, хай там у штани накладе!»
Виходить, що ми, начебто патріоти, самі формуємо думку про те, що АТО — це якесь покарання, на яке варто відправляти найгірших членів суспільства. А потім чомусь дивуємося та обурюємося, коли бійці пиячать, стріляють одне одного й грабують.
Мені дуже хотілося б, щоб у зоні АТО перебували лише вмотивовані й тверезі бійці, які знають, за що та за кого вони воюють, і до яких побратимам не страшно повернутися спиною, бо їх не схопить «білка» після горілки й вони не почнуть стріляти по своїх.
І кіно, влаштоване волонтеркою, якій не дозволили провезти начебто дрібничку — лишень три ящики освяченого кагору, що можуть споїти цілий взвод, анітрішки не смішне. Бо війна та алкоголь несумісні. І результатом такого алкогольного кіно можуть стати цілком реальні труни, у яких лежатимуть ті, хто після спілкування з Бахусом не встиг вчасно зреагувати, стрибнути в бліндаж, подивитися під ноги чи першим натиснути на гачок.
