Мамо, це я. Твій малюк.

Я відчуваю тебе навіть тоді, коли ти мовчиш. Я ніби чую твої думки. І знаю, як стискається твоє серце, коли ти дивишся на мене й бачиш не просто дитину, а діагноз, що звучить як вирок — гастрошизис.

Ти бачиш мої органи зовні, прикриті лише тоненькою плівкою. Бачиш лікарів, які дуже обережно, крок за кроком, намагаються повернути все на місце. А в голові крутиться одне й те саме: «Де я помилилася?», «Що зробила не так?». І найболючіше — тихе відчуття провини, яке з'їдає тебе зсередини.

Тому, мамо, послухай мене. Уважно. Ти тут ні в чому не винна.

Ти не помилилася. Ти жила у світі, який здавався безпечним. Пила воду, їла їжу, дихала повітрям і не знала, що в кожному ковтку й у кожному вдиху давно є тихий окупант. Його ім'я — нанопластик.

Сьогодні вчені говорять, що він є в кожній людині. У кожному. Навіть у новонароджених, які роблять свій перший вдих.

Він був у мені ще до того, як я почав рости в тобі, адже його знаходять навіть у яйцеклітинах і сперматозоїдах. Це означає, що ще на рівні задуму, на рівні самої іскри життя, ми вже не були повністю органічними.

Професор Рагуса назвав таких дітей, як я, «дітьми-кіборгами» (cyborg baby). Не тому, що ми роботи, а тому, що наші крихітні тіла від самого початку складаються не тільки з клітин, а й з неорганічних частинок пластику. І ці діти, каже він, часто народжуються меншими, з меншим мозком, бо пластик всюдисущий.

Та це не просто «сміття» всередині. Найнебезпечніше — його електростатичний заряд. Уяви маленьку блискавку в крихітному всесвіті, де кожна клітина знає свою роль. Цей заряд — хаотичний імпульс, який може збивати найтонші процеси. Саме ті, що відбувалися в перші тижні мого життя, коли клітини ніби «домовлялися», як будувати моє тіло.

І гастрошизис — один із таких страшних збоїв. Це не помилка і не кара. Це складний збіг факторів, у якому заряджені частинки пластику, можливо, порушили крихкий процес формування моєї черевної стінки.

І я не один. За останні десятиліття поширеність цього стану різко зросла: наприклад, у США в період з 1995 до 2012 року зростання гастрошизису становило від 68% до 263%.

Наука лише починає складати цей пазл, але вже бачить тривожну картину.

Бо заряджений нанопластик забирає в мене не тільки сьогодні. Він забирає майбутнє. Той самий заряд, разом із хімікатами, які виділяє пластик, б'є по ендокринній та репродуктивній системах. Він може порушувати формування дитячих органів. А це означає, що коли я виросту, я можу ніколи не стати батьком.

Вчені прогнозують, що до 2045 року людство може зіткнутися з масовим безпліддям. Це означає, що діти, народжені після 2020 року, з високою ймовірністю просто не зможуть мати власних дітей.

Я народився. Але чи зможу я продовжити життя?

Навіть зараз, коли ти з любов'ю готуєш мені суміш, ти можеш не знати: якщо струшувати теплу воду в пластиковій пляшечці, можна вивільнити до 16 мільйонів частинок мікропластику. Стерилізація лише підсилює цей процес.

Щодня я отримую мільйони мікро- і трильйони наночастинок з їжею та водою, через речі й іграшки, які ти даєш мені, щоб я усміхнувся.

Ти робиш це з любов'ю, а світ зробив так, що навіть любов може стати ризиком.

Мамо, я прошу, зрозумій. Я не хочу лякати. Я хочу, щоб ти знала правду, щоб зняти з тебе цей нестерпний тягар провини. Проблема не в тобі. Проблема в тому, що нанопластик став єдиним справжнім ворогом усього людства.

Він проникає в наші тіла, і найбільшу його концентрацію вчені знаходять у головному мозку. У центрі свідомості, пам'яті, почуттів. Ми можемо втратити здатність мислити розумно і навіть не одразу помітити це.

Подивись на мене. Я тут. Я живий. І я борюся. Моє тіло пошкоджене, але мій дух — ні. Лікарі знають, що робити. Вони обережно, крок за кроком допомагають моєму тілу впоратися. І я вірю: настане день, коли я лежатиму в тебе на руках без дротів і апаратів.

Коли тобі здається, що ти нічого не можеш змінити, це неправда. Ти можеш. Ти вже робиш головне: ти поруч, ти любиш мене таким, яким я є. Не ідеальним, не з картинки, а справжнім.

А ще ти можеш говорити про це іншим. Не шукати винних, а шукати рішення. Вимагати від дорослих, від корпорацій, від урядів визнати: ми стоїмо на порозі катастрофи. Нам потрібні не просто нові іграшки й «безпечні» матеріали. Нам потрібно вирішити проблему цього електростатичного заряду, який руйнує саму основу життя.

Я твоя дитина. І якщо ви, дорослі, зможете перемогти цього ворога, у нас з тобою буде майбутнє. Спокійне, щасливе життя.

Я не помилка. Я наслідок. І я надія на те, що ви нарешті прокинетеся.

Ця стаття була створена на основі наукових досліджень і інформації з нового документального фільму НАНОПЛАСТИК. ЗАГРОЗА ЖИТТЮ. Цей фільм вже вийшов англійською мовою, а незабаром чекаємо й українською.