Високопоставлені американські військові та дипломати (19 осіб) скерували відкритий лист президентові США Джо Байдену «США повинні озброїти Україну тепер, допоки не стало пізно„, в якому його закликали негайно надати Україні все необхідне військове обладнання для перемоги над кацапами. Зокрема, мова йде про ракети HIMARS із дальністю враження до 300 км, а також і про засоби протиповітряної та протиракетної оборони.

Автори відкритого листа переконані, що війна з рашистами досягла вирішального моменту, тож відвертий саботаж Байдена може призвести до поразки України. Байдену радять набратись мужності, просушити свої підштаники, обмочені  внаслідок погроз ядерної війни, і взятись до боротьби з кремлівською шоблою. А ще Байденові нагадали, що США також мають ядерну зброю і навіть ефективнішу від рашистської. Лист "US must arm Ukraine now, before it"s too late' опублікований на сайті видання 'The Hill'.

Чому Байден відверто саботує надання військової допомоги Україні, чому гальмує ленд-ліз та запопадливо підіграє московським терористам, принагідно буде розказано пізніше.

Після оприлюднення цього листа переполохані радники саботажника Байдена, зокрема кремлівський клеврет Джейк Салліван, через агентство Reuters поспіхом заявили, що вони ось-ось, уже 19 серпня, наддадуть Україні військову допомогу обсягом ще на $800. А навіть може трапитись і таке, що суму цієї допомоги збільшать.

Тут на сайті військовий експерт Олександр Коваленко завзято напосів на американське видання 'Politico' за його, видання, запопадливе обслуговування рашистських пропагандистів. 'Politico' послідовно поширює дезінформацію про Україну. І не тільки 'Politico'. Видання 'The New York Times' та 'The Washington Post' навіть відкрили в Україні свої бюро. Питання лишень навіщо? Треба буде обговорити цю ініціативу.

А тим часом експерт Коваленко запевнив, що в серпні Україна отримала від США найбільший пакет допомоги на суму $1 мільярд. Якби все було насправді так відрадно та утішно, тоді навіщо американські авторитети трудились над листом до адміністрації Байдена? Вони менш компетентні чи у них кругозір дещо ширший?

 

„США повинні озброїти Україну тепер, допоки не стало пізно“

Майже 20 наших колег-експертів та фахівців із національної безпеки, чиї цифрові підписи вказані наприкінці цієї статті, погоджуються з тим, що війна в Україні досягла вирішального моменту і що на карту поставлено життєво важливі інтереси США.

Задовго до того, як Кремль вперше вторгся в Україну в 2014 році, ми – із керівних постів в уряді США та в армії – стежили за зовнішньою політикою Москви і тими серйозними небезпеками, які вона становить для Сполучених Штатів та наших союзників. Ми уважно стежили за великим наступом Москви з лютого та реакцією адміністрації Байдена, її союзників і партнерів. Ми підтримуємо тісні контакти з офіційними особами України, США та Європи. Двоє з нас щойно повернулись зі зустрічей із керівниками оборонних і військових відомств України.

Хоча адміністрація Байдена успішно згуртувала союзників США і надала суттєву військову допомогу, зокрема й цього місяця, доблесним збройним силам України, їй не вдалось розробити задовільну стратегічну концепцію, яка б посприяла урядам зберігати громадську підтримку участі НАТО у довгостроковій перспективі.

Надаючи допомогу, достатню для того, щоби зайти у глухий кут, але не достатню, щоби звести нанівець територіальні завоювання Росії, адміністрація Байдена може ненавмисно перехопити поразку з пащі перемоги (зазнати поразки при очевидній тенденції перемоги – прим. авт.). Через надмірну обережність щодо провокування російської ескалації (як звичайної, так і ядерної) ми, фактично, поступаємось ініціативою президенту Росії Володимиру Путіну і зменшуємо тиск на Москву, щоби вона припинила свою агресію і серйозно підійшла до переговорів.

Імперіалістична війна Москви проти народу України – це не просто моральна образа – це кампанія геноциду, спрямована на стирання української нації з карти світу, а також явна загроза безпеці та процвітанню США.

Американські принципи й інтереси вимагають найрішучішої відповіді, достатньої, щоби змусити рускіх повернутись до лютневих ліній, а також зумовити доволі значні витрати, щоб утримати Росію від вторгнення втретє. Поки російські сили намагаються перегрупуватись на сході та запобігти спробам України відбити Херсон на півдні, настав час для союзників України зробити все можливе, надавши Україні кошти, необхідні для перемоги. Затягування конфлікту через так звані стратегічні паузи нічого не дасть, окрім як дозволить Путіну перегрупуватись, прийти до тями і завдати ще більшої шкоди Україні та поза її межами.

Але поки що ні адміністрації, ні європейським союзникам не вдалось пояснити, чому це важливо для США і для Заходу. Це важливо, тому що Путін проводить ревізіоністську зовнішню політику, спрямовану на те, щоби перевернути систему безпеки, яка заснована на правилах, яка забезпечувала американську та глобальну стабільність і сприяла процвітанню після завершення Другої світової війни. Агресивні задуми Путіна не закінчуються в Україні. Як неодноразово заявляли російські офіційні особи, якщо Росія переможе в Україні, наші балтійські союзники у НАТО опиняться в небезпеці, як й інші союзники, які проживають по сусідству.

Обережна політика сьогодні закладає завтрашній ризик і шукає відповідне місце та час для усунення цього ризику. Для США та НАТО настав і цей, і це місце – Україна. Це велика країна, населення якої розуміє, що його вибір або перемогти Путіна, або втратити свою незалежність і навіть існування як окремої, орієнтованої на Захід держави.

За наявності необхідної зброї та економічної допомоги Україна може перемогти Росію.

Якщо це вдасться, тоді нашим солдатам навряд чи доведеться ризикувати своїм життям, захищаючи союзників США за договором, яким Росія також загрожує.

Які ознаки повинна мати поразка Путіна? Найперше, це виживання України як безпечної, незалежної та економічно життєздатної країни. Це означає Україну з обороноздатними кордонами, включаючи Одесу та значну частину узбережжя Чорного моря, а також сильну, добре озброєну армію та реальне припинення бойових дій. В ідеалі це має включати повернення під контроль України всіх територій, захоплених з 24 лютого, та, зрештою, й інших земель, вкрадених у 2014 році, включаючи Крим. Такий світ можливий лише тоді, коли Путін усвідомить, що він зазнав нищівної поразки і за допомогою сили більше не може досягати своєї мети щодо домінування над Україною чи будь-якою іншою країною.

Для України (і США) було б поразкою, якби поспіхом із припиненням бойових дій Захід закликав Україну поступитись територією в обмін на припинення вогню. Це продовжуватиметься принаймні після агресії Москви проти Грузії у 2008 році, коли Захід наполягає на припиненні вогню, а натомість, фактично, ратифікує минулу агресію Кремля і не змушує його припинити стріляти чи захоплювати нові території. (Понад 10000 українців загинули після того, як Мінські угоди про припинення вогню щодня порушувались десятками і навіть сотнями разів із боку Росії.) Припинення вогню не покладе край російській агресії або її окупації української землі, а надасть Москві паузу, щоби закріпити свої здобутки і потім відновити наступ. Більше того, переважна більшість українців в останніх опитуваннях виступають проти будь-яких територіальних поступок в обмін на припинення вогню з боку Москви.

Такий план також прирече мільйони українців на життя в умовах режиму, який вчинив численні військові злочини. Режиму, високопосадовці та ЗМІ якого закликають до деукраїнізації України, яка вже зазнає насильницької русифікації, включаючи незаконну та недобровільну депортацію майже 400000 українських дітей у Росію для усиновлення. Такі заходи спонукали дедалі більше вчених охарактеризувати російську політику як геноцид.

Сьогодні плани Москви полягають у тому, щоби:

Для всіх цих планів Москві потрібен час. А це означає, що США та їхні союзники повинні продовжувати чинити тиск на Москву.

Адміністрація Байдена повинна діяти більш оперативно та стратегічно, відповідаючи на запити України щодо систем озброєнь. І коли адміністрація вирішує відправити досконалішу зброю, таку як артилерія HIMARS, вона повинна відправити її у більшій кількості, щоби максимізувати її вплив на поле бою.

Україні потрібні далекобійні вогневі засоби, щоби зірвати російський наступ, зокрема знищити російські запаси пального та боєприпасів. Це означає, що США мають надіслати боєприпаси ATACMS, випущені для HIMARS, із дальністю 300 км, що необхідно для поразки російських військових цілей у будь-якій точці України, включаючи окупований Крим. Україна потребує постійного поповнення боєприпасів і запчастин для артилерійських платформ, які постачають із різних країн, частина з яких не взаємозамінна. Ці системи постійно застосовують, що робить критично важливим обслуговування і поповнення запасних частин. Те, як і де виконуються ці завдання, та логістична інфраструктура для швидкого повернення обладнання туди, де воно може бути найкориснішим, також можуть мати велике значення.

Крім цього, Україні потрібно більше засобів протиповітряної оборони малої та середньої дальності для протидії російським повітряним і ракетним атакам. Зростаюча проблема полягає в необхідності розгортання адекватних контрзаходів, щоби перешкодити поширенню безпілотників російського виробництва і нових, які Росія намагається закупити в Ірані.

Досі адміністрація Байдена не хотіла робити таких рішучих кроків, побоюючись спровокувати Росію або, як нещодавно сказав радник із національної безпеки Джейк Салліван на Форумі безпеки в Аспені, „щоб уникнути Третьої світової війни“. Путін та інші високопосадовці неодноразово напередодні та після наступу Москви 24 лютого нагадували Заходу про небезпеку ядерної війни. Але США також є ядерною державою і було б стратегічною помилкою стверджувати, що ядерне стримування більше не працює. Ядерне стримування все ще працює.

Путіну вигідно загрожувати ядерною війною, але не розпочинати її. І ми бачили, як Кремль декларував ядерні загрози, які виявилися порожніми, наприклад, у випадку зі вступом Фінляндії та Швеції до НАТО. Якщо ми дозволимо Путіну залякати нас, щоби Байден не надав Україні зброю, необхідну Україні, щоби зупинити російський ревізіонізм, тоді що трапиться, якщо він змахне своєю ядерною битою над країнами Балтії? І чому адміністрація США передбачала, що Путін не наважиться зробити це у випадку з Естонією чи Польщею, якщо ця тактика спрацювала для нього в Україні?

Ставки зрозумілі для нас, наших союзників та України. Ми не повинні дурити самих себе. Нам може здаватись, що кожного дня, коли ми відкладаємо надання Україні зброї, необхідної їй для перемоги, ми уникаємо конфронтації з Кремлем. Навпаки, ми просто збільшуємо ймовірність того, що зіткнемось із цією небезпекою у менш сприятливих обставинах. Наш розумний і розсудливий крок – це зупинити агресивні задуми Путіна щодо України та зробити це зараз, коли це ще має значення.

Підписали,

Генерал (у відставці) Філіп Брідлав, ВВС США, 17-й Верховний головнокомандувач союзними військами в Європі і видатний професор школи Сема Нанна Технологічного інституту Джорджії.

Дебра Кейган, колишня співробітниця Державного департаменту і міністерства оборони; початкова наукова співробітниця в області енергетики, Transatlantic Leadership Network.

Генерал (у відставці) Уэсли К. Кларк, 12-й верховний головнокомандувач союзними військами в Європі; старший науковий співробітник UCLA Burkle Center.

Паула Дж. Добрянська, колишня заступниця державного секретаря з міжнародних справ.

Ерік Едельман, колишній посол у Фінляндії та Турції, був заступником міністра оборони з політичних питань.

д-р Евелін Фаркас, колишній заступник міністра оборони у справах Росії, України та Євразії; виконавчий директор Інституту Маккейна.

Деніел Фрід, колишній помічник державного секретаря у справах Європи; почесний співробітник сім'ї Вайзер, Атлантична рада.

Джон Хербст, колишній посол в Україні та Узбекистані; старший директор Євразійського центру Атлантичного ради.

Генерал-лейтенант (у відставці) Бен Ходжес, колишній командувач армією США в Європі.

Джон Корнблюм, колишній посол у Німеччині.

Девід Крамер, колишній помічник держсекретаря з питань демократії, прав людини і праці.

Ян Лодал, колишній перший заступник міністра оборони з політичних питань; заслужений науковий співробітник Центру стратегії та безпеки Скоукрофта, Атлантична рада.

Роберт МакКоннелл, колишній помічник генерального прокурора; співзасновник американо-українського фонду.

Стивен Сестанович, колишній посол з особливих доручень в СРСР; старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин; професор Колумбійського університету.

Джон Сайфер, колишній офіцер і начальник резидентури Секретної служби ЦРУ; позаштатний старший науковий співробітник Євразійського центру Атлантичної ради.

Уильям Тейлор, колишній посол в Україні.

Олександр Вершбоу, колишній заступник генерального секретаря НАТО; колишній помічник міністра оборони; колишній посол в Росії і НАТО.

Курт Волкер, колишній посол в НАТО; колишній спецпредставник з переговорів із Україною; заслужений науковий співробітник Центру аналізу європейської політики.

Марі Йованович, колишня послиня в Україні.