Джонатан Тобін, головний редактор видання «Синдикат єврейських новин», колумніст видання "New York Post", старший співробітник видання "The Federalist" та інших консервативних видань, дуже обурився, що у Вашингтоні не тільки помпезно зустріли президента України, а ще і  надали Києву 100 мільярдів вічнозелених американських долярів для священної боротьби з кремлівськими терористами. Своє обурення  та концентровану їдь Джонатан Тобін виплеснув на президента України у статті "Zelensky"s Groveling PR Offensive Hits The DC Uniparty"s Sweet Spot". Цей ошаленілий критик переконаний, що "$100 мільярдів, вкладених у найкорумпованішу країну Європи, є надмірними і не мають прямого стосунку до національних інтересів Америки".

Джонатан Тобін ображено наголосив, що президента України Володимира Зеленського неодноразово порівнювали з Вінстоном Черчиллем. Однак комік, який став політиком, не є уособленням демократії, яким його вважає легіон американських шанувальників, не кажучи вже про те, що він не є рятівником цього покоління Західної цивілізації. Також сумнівно, щоби звернення Черчилля до депутатів спільних засідань Конгресу під час Другої світової війни були сприйняті із меншим схваленням, аніж виступ Зеленського за тиждень до Різдва.

Ще є питання про те, чи доречно Зеленському було з'являтись на подіумі Палати представників у варіанті одягу солдата Джо, який він [Зеленський] одягав під час виступів у Zoom упродовж року, адже таке мілітарне облачення створило неоднозначний сенс. Можливо, він [Зеленський] був першим іноземним лідером, який так поводився із того часу, як у 1993 році терорист Організації звільнення Палестини Ясір Арафат з'явився в Білому Домі у військовій формі, щоби підписати мирну угоду з Ізраїлем, якої він не мав наміру дотримуватись. Але це було в порядку речей для людини, яка знає, що її роль полягає в тому, щоби завжди і всюди репрезентувати себе в образі героя.

Що насправді заворожувало у цій оргії похвали, підтримки і надання чималої допомоги від США, яку скерують для Києва, так це той факт, як більшість у керівництві Республіканської партії в Конгресі була такою ж пристрасно охочою підлизуватись до українського лідера, як і демократи.

Значне число американців співчуває і підтримує протидію кричущому, незаконному і жорстокому вторгненню президента Росії Володимира Путіна в Україну. Водночас і висловлювання лідера республіканської меншості Мітча Макконнелла, що "надання допомоги українцям для перемоги над рускими є пріоритетом №1 для Сполучених Штатів" є помилковим. Те саме можна сказати і про подвоєння суми коштів, яку Сполучені Штати витрачали в Афганістані останніми роками.

Однак саме у такій доцільності нас переконує правлячий клас. Мало хто в обох партіях [американських] сприйняв руске захоплення Криму та частини Східної України у 2014 році як екзистенційну кризу, як найважливіше питання, яке постало перед Україною. Проте від того часу багато що змінилось.

Демократи, які виступали проти багатьох випадків американської військової присутності за кордоном із часів Кореї, нарешті знайшли війну, яку вони можуть сприйняти. Багато в чому це пов'язано з тим, що Україна і Зеленський відіграли головну роль в оголошені першого імпічменту з боку демократів колишньому президенту Дональдові Трампу.

Міф про те, що Трамп шантажував Україну, походив із не менш хибного твердження, що він вступив у змову з Росією, щоби вкрасти результати президентських виборів 2016 року. На той час, коли Путін вторгся в Україну, в лютому 2022 року, Україна стала символом боротьби як проти Путіна, так і проти Трампа, а також основним центром уваги з боку лівацьких недержавних організацій, які, незалежно від своєї часто недемократичної діяльності, широко співпрацюють із урядом Зеленського.

У той же час республіканське керівництво Конгресу трішки ностальгує за Холодною Війною і поводиться так, наче Росія становить таку ж загрозу для Заходу, як і радянський комунізм.

Коли почалася путінська війна і Україна перетворилась на відважного аутсайдера, який успішно протистоїть агресії свого потужнішого сусіда, вона також стала улюбленицею некритично налаштованих ЗМІ. Водночас вашингтонський істеблішмент глибоко перейнявся ідеєю, що безпека України в якийсь спосіб є синонімом боротьби за демократію. Від того часу будь-яка пильна увага до України, навіть якщо тільки ця увага призначена для обговорення, що саме підтримують американські платники податків, сприймається як висловлювання екстремістів.

Уряд Зеленського сам по собі значною мірою є корумпований і пов'язаний із заможними олігархами, аналогічно, як це відбувається у клептократичній Росії. Цей уряд [Зеленського] ставиться до своєї опозиції та критичної преси з такою ж зневагою, як і до Путіна. Та однак, мало хто із корпоративних ЗМІ [американських] зацікавлений в обговоренні цих реалій. Те саме стосується і пригнічення Російської православної церкви, яке здійснює Зеленський.

Під час візиту Зеленського у Вашингтон усе, окрім улесливих лестощів, вважалось недоречним, а навіть і відверто непатріотичним. Тих осіб, які вказували на недоліки Зеленського, але визнають, що Україна є постраждалою стороною, називають "ізоляціоністами". Їх іще звинувачують у тому, що вони або мають "лише скандальний характер", або поводять себе як "дурні", оскільки вважають доречним бути на неправильному боці історії. Таким був резонанс політичної більшості на коментарі стосовно Зеленського у деяких консервативних ЗМІ.

Навіть якщо ми визнаємо, що українці − добрі люди, все одно смішною є думка, що ставка на війну − це єдиний спосіб урятувати Європу від її підпорядкування Росії. Це стало переконливим особливо тепер, коли руска армія постала як малоефективна, спроба Путіна повалити Зеленського провалилась, а війна зайшла у кривавий глухий кут. А проте, Міч МакКоннелл та чимало інших представників Республіканської партії під час кокусів [зборів однопартійців] у Сенаті та Палаті представників, а також деякі консервативні експерти сприймають дійсність так, наче надворі 1987 рік, а мілітарні сили нині неіснуючого Варшавського договору все ще готові за наказом Москви помчати до Рейну.

Ось чому вони [республіканці] цілком згодні з рішенням Байдена надати Зеленському карт-бланш, який після ухвалення у Конгресі скандального законопроекту про бюджетні витрати обсягом у $1,7 трильйона наступного року, надасть Україні понад $100 мільярдів, тоді як власний занедбаний південний кордон Америки стирається масовим потоком нелегальної імміграції.

Жоден із представників вашингтонського істеблішменту не взяв до уваги заяву Зеленського, що він буде продовжувати бойові дії доти, доки настане малоймовірна подія. Тобто до того часу, коли ядерна держава буде цілком розгромлена і відкинута до кордонів 2014 року. Однак така позиція Зеленського спричинить лише безконечне продовження нескінченної війни, від чого виграє виключно лише президент України.

Привабливість Зеленського у Вашингтоні увінчалась успіхом, тому що вона зачепила обидва політичні сегменти в окрузі Колумбія. Зеленський апелював як до ворожого ставлення демократів до Путіна, так і до істеблішменту Республіканської партії, який і досі інстинктивно підтримує всі закордонні авантюри, які можна витлумачити як захист демократії чи самого Заходу, незалежно від того, чи ці критерії насправді мають підстави.

Отже, незалежно від готовності вашингтонського істеблішменту протистояти набагато серйознішій загрозі з боку Китаю, ентузіазм із приводу війни з Росією чужими руками опанував натовп усередині кільцевої дороги [of the inside-the-beltway crowd; американська ідіома, яку застосовують для характеристики питань, що важливі або здаються важливими для посадових осіб федерального уряду США, його підрядників і лобістів, а також для співробітників ЗМІ, які їх висвітлюють, на відміну від інтересів та пріоритетів населення США].

Критичні зауваження стосовно виступу Зеленського у Вашингтоні демократи називають впливом Путіна, тоді як істеблішмент Республіканської партії відмахується від критичних зауважень і переконаний, що ізоляціоністи готові потурати примхам будь-якого диктатора. Жоден із цих двох факторів [узгоджених позицій демократів і республіканців] не відповідає дійсності.

Можна зневажати Путіна і чинити опір його вторгненню, і вважати, що $100 мільярдів, які скерують найкорумпованішій країні Європи, не є надмірними і пов'язані з безпосередніми національними інтересами Америки. Також можна підтримувати самовизначення України і захоплюватись її боротьбою за виживання, а водночас трактувати схиляння перед Зеленським як відірваність від реальності його правління. Це заважає Вашингтону сказати Зеленському, що його військова мета є нереалістичною і може спровокувати катастрофічний ширший конфлікт, якого слід уникнути за будь-яку ціну, і що Зеленському необхідно врегулювати війну шляхом переговорів.

Війна в Україні – це гуманітарна катастрофа, яку треба припинити якнайшвидше, а не затягувати безконечно у марних сподіваннях, що вона якимось чином призведе або до зміни режиму в Москві, або до тотальної перемоги Києва. У критиці візиту Зеленського присутні не ізоляціонізм чи співчуття до Росії, а імператив стосовно дебатів, як посилюється безпека Америки у контексті продовження цієї війни такою високою ціною при відсутності реальної зацікавленості у тому, чий прапор буде майоріти над Донбасом чи Кримом.

■■■