В Україні зараз ухвалюють багато серйозних і важливих законів, і от за цим валом від суспільної уваги сховався один важливий законопроєкт: №7459, про заборону книжкової продукції.
З ним сталася аномалія, адже Рада документ ухвалила, але Зеленський його не підписує. Хоча зобов'язаний або зробити це, або ветувати. Тому ціла низка культурних діячів зараз проводить інформаційну кампанію з вимогою таки підписати.
У чому суть законопроєкту: він забороняє імпортувати до нас книги з росії та білорусі і книги, написані громадянами країни-агресора, навіть якщо вони видані в умовному Казахстані. Як стверджує видання «Тексти», у документ зашиті і крутіші механізми.
Досі невідомо, чому №7459 поки без підпису. «Тексти» звинувачують міністра Ткаченка, однак сам він публічно виступав за законопроєкт і навряд чи так «палився» б. Історія досить загадкова, але медіа поки відволіклися на скандал імені Вікторії Спарц та Андрія Єрмака.
Може здатися, що це був лише спосіб показати, як ми не любимо росію. Але насправді це рішення за масштабом крутіше, ніж більшість наших санкцій і стоїть десь у одному ряду з музичними квотами.
Причин одразу кілька. Аби їх зрозуміти, достатньо було, скажімо, торік зайти у пересічну книгарню десь на Почайні чи Хрещатику. Було важко не помітити, що крамниці буквально завалені книгами, виданими в рф (будь то художня, мотиваційна література чи підручники). Їх завозили сюди просто масово. Тобто коли експерти кажуть про засилля роспродукту, це не перебільшення.
Найочевидніша шкода від цього – русифікація для читачів. Особливо це стосується дитячої літератури, завдяки якій дошкільнята, фактично, вчаться читати.
Так само зараз багато говорять, що треба спонукати українців відкривати для себе умовних Гюго чи Гарпер Лі замість Пушкіна і Достоєвського. Однак є немала вірогідність, що книги іноземних авторів дійдуть до українців у російськомовному варіанті. І, виходить, знову налаштовуватимуть людей на те, що російську треба вчити, бо це мова високої культури.
Плюс, Гюго російською – це ще оптимістичний варіант. З рф до нас завозили різноманітний треш із розповідями про план Даллеса – це теорія змови із 90-х про нібито план американців знищити високодуховний і культурний радянський народ, – злих бандерівців, розбещений Захід і все таке.
Зараз, можливо, зовсім одіозні книги таки не просуватимуть. Але навіть начебто безневинна літературка про «давню Русь», яка начебто переїхала з Києва до москви, оборону Севастополя у Кримську війну чи подібні речі вже формують у людей хибну ідеологічну картину про «братні народи», спільну культуру і все таке. Словом, геть.
Менш помітною була економічна шкода (але насправді вона значно болючіша). Якщо ринок займали російські видавництва, наші на ньому просто «не поміщалися».
Адже коли умовну «Історію Англії» Андре Моруа вже видали російською і продають в Україні, нашим немає сенсу повторно робити український переклад, навряд чи книгарні його братимуть. Особливо коли наш варіант може бути дорожчим.
Так, автор в курсі, що власне виробництво зазвичай дешевше. Але росія багато років стимулювала книжкову галузь пільгами.
До речі, це доводить, що книги у рф сприймали як зброю. Бо грошей та ресурсів на ту ж освіту чи науку (аби підняти її до європейського рівня) у росії чомусь постійно бракувало. А от про те, щоб сусідні країни були завалені російськомовними книгами, подбали завчасно.
До того ж, росіяни вигравали за рахунок того, що їхній ринок більший, адже включав усі країни колишнього СРСР, де говорять російською. Українці могли розраховувати лише на власну країну.
В результаті наші видавництва та перекладачі програвали конкуренцію, а отже – не отримували грошей. Від цього страждали і молоді українські автори, бо що слабший в країні книжковий ринок і менше видавництв, то слабші шанси знайти котресь, яке ризикне взяти твій ноунеймівський твір і ризикнути, видавши його.
Словом, ніякої «боротьби культур» на цьому ринку давно немає. Як і футболі, найважливіша тут економічна міць.
А оскільки це ще й питання національної безпеки, то нічого дивного, що держава буде захищати свої інтереси.
До того ж, навіть коли йдеться про безневинну сталь чи зерно, у міжнародній торгівлі фактично діє принцип: якщо країна А захищає свої товари митами/пільгами, країна Б може зробити те саме, і країна А не може на неї ображатися. Наприклад, США та ЄС так сперечалися через субсидії своїм авіавиробникам: Boeing та Airbus відповідно.
Так що пора підписувати №7459!
