А чи задумувалися ми, що Україна непомітно для себе відбила ще одну гібридну російську атаку?

Мова про «м'яку силу» – це коли одна країна впливає на інші своїм прикладом, популярною культурою, науковими досягненнями та іншим. А потім використовує цей авторитет у певних цілях. Наприклад, Вацлав Гавел і Лех Валенса вважали, що саме американська «м'яка сила» допомогла розвалити СРСР. І справді, люди бачили, що життя на Заході краще, захоплювалися ним, і зрештою розчаровувалися у радянській дійсності.

Тобто мешканці країни А мають бути настільки вражені величчю, крутизною чи досягненнями країни Б, що захочуть рівнятися на неї і політично.

Так от, росія начебто теж використовувала «м'яку силу» з 1991 року, але у 2013-му виявилося, що більшість українців хочуть іти до ЄС (а співвідношення тих, хто готовий боротися за свої ідеї вражало ще більше, бо на Євромайдан виходив мільйон людей, а на антимайдани – кілька тисяч, і то за рахунок адмінресурсу чи роздачі грошей), а у 2014-му Харків, Одеса та Запоріжжя лишилися українськими. Не дивно, що російські пропагандисти постійно розповідали про страшні спецоперації Америки, яка налаштувала українців проти москви. Ну, але все простіше.

Для початку, коли СРСР розвалився, ставлення українців до росії вже було не ідеальним. Адже Москва поводила себе геть не по-братерськи – наприклад, забрала вклади радянського «Сбєрбанку» і всі активи Союзу на зразок посольств та цінних паперів.  Далі росіяни постійно хімічили з боргами за газ. 

У 90-х цього було замало для зламу, все-таки люди звикли до радянської дійсності, де всі народи начебто братні (хоча випливала правда про репресії, депортації та русифікацію, котра цю віру підточувала). Так, частина громадян вже відмежувалися від росії, але українці масово дивилися російське телебачення, а газети розповідали нам, що нового сталося у Омську і Томську. Спільний культурний простір, що тут скажеш.

Здавалось би, от і запрацювала «м'яка сила», але ні. Звісно, ключовим виявився український патріотизм, який проріс попри відсутність державницького досвіду (допустімо, у євреїв, чехів та ірландців його теж свого часу не було), але зіграли роль ще кілька факторів.

– По-перше, виявилося, що росіяни можуть нахабно брехати і втручатися в українську політику. Вони це робили і раніше, взагалі-то, але коли російські «журналісти» намагалися усіх переконати, що на Майдані у 2004-му стояло кілька сотень людей і всім їм заплатили, це було вже занадто. Плюс, сама підтримка януковича, котрому «регіонали» намалювали перемогу, а потім намагалися захистити її, проводячи сепаратистську сходку у Сєверодонецьку, теж підпсувала імідж росії. А ще був постійний газовий шантаж і зупинки українських товарів на кордоні. Дружба – вона така.

– Крім того, нікуди ж не подівся російський шовінізм, зверхність і концепція, за якою вони – великі, а українці стоять на нижчій сходинці. Так, не всі росіяни мали такі погляди – але вони існували й не стали табу у пристойному товаристві, як, наприклад, расизм у США. Просто коректно нагадаємо, що для купи росіян культовим є українофобський, антиамериканський і антисемітський фільм «Брат-2». Його навіть Навальний цитував, до речі. 

Словом, ця українофобія постійно десь вилазила назовні. То спортивна газета вийде з заголовком «Бєй, Хохлов...», звісно ж маючи на увазі російського футболіста Дмітрія Хохлова, всі ж у це повірили, а ще за кодом із СМС дійсно можна забрати автомобіль і 500 тисяч гривень. То у фільмі «Адмірал» Колчак програє через зраду українських підрозділів, які у нього в реальності навряд чи були. То у «Кривому дзеркалі» про сало і газ жартують. Якось воно так виходило у щирих і дружніх російських сусідів. Так, мабуть, це Барак Обама паплюжив образ росіян в очах українців.

І до речі, навіть така призабута штука, як вперте небажання більшості росіян писати «в Україні». Буцімто у них така мовна норма. От тільки поляки чомусь змогли писати з «в», купа європейських міст навчилися називати нашу столицю "Kyiv", українці та англомовна публіка звикла до фемінітивів, та й слова «єврей» у нашій мові не було, але оскільки старіший варіант став образливим, ми від нього відмовилися. А росіяни не могли. Чомусь аргументи, що це не зверхність і не ставлення до України як до околиці росії звучать так само переконливо, як: «ні, що ви, я не расист, але пообіцяйте, що у сусідніх квартирах житимуть лише білі, світловолосі і блакитноокі арійці».

В результаті виходило, що бути українським патріотом і водночас виступати за союз з росією та іншими державами у форматі нового СРСР – неможливо. Це як бути екоактивістом і зливати відходи в річку: треба обрати щось одне. А от рух до ЄС прекрасно поєднується з українським патріотизмом, бо у Євросоюзі нас не ображали і у політику не втручалися. Уже цей факт означав провал російської культурної дипломатії.

– Причому пред'явити нам якесь економічне чудо на зразок польського росія так і не змогла. Умовно, українці їздили до Італії, бачили європейський рівень життя і починали розуміти, що Україні теж було б класно долучитися до ЄС. Іронічно, що вперше ця схема спрацювала на російських декабристах, але все ж. Або ж ми бачили, як круто відбудувалася Польща і розуміли, що націонал-патріотична влада + реформи + євроінтеграція = круті зміни. 

У росії з цим виникала халепа, бо навіть прихильні до москви українці раз-по-раз привозили звідти історії про депресивну промислову глибинку та алкоголізм. Такий собі приклад. У великих містах справді відчувався вищий рівень життя, але українці таке і в Євросоюзі бачили. А якщо порівнювати нафтогазову росію з такими ж Норвегією чи Канадою, то знову виходив аргумент «проти» москви. ЄС банально багатший та успішніший, українці завжди могли зіставити західних і східних сусідів – це була найкраща аргументація.

До речі, усе це пояснює, чому росія постійно покладається на шантаж, бряцання зброєю, корупцію, пропаганду та спецоперації. А інших способів змусити когось із собою рахуватися у них просто немає.

Тож нічого дивного, що у 2013-2014 роках несподівано багато наших громадян обрали Україну та Європу, а не «митний союз» і поступове злиття росією. Хтось ще у 2000-ні змінив погляди, інші у 2014-му «відкопали» у собі українську ідею, бо раніше не цікавилися політикою. Знайомо, правда? Часто це були російськомовні українці, котрі Бандеру від Шухевича раніше не надто відрізняли. Ну а потім росія захопила Крим і нарешті сама довела українцям, що є ворогом.