Після того, як Україна отримала статус кандидата на вступ до Євросоюзу, в інтернеті – просто бум скептицизму (частина якого йде з росії), щодо цього рішення: мовляв, ЄС усім обіцяє, але нікого до себе не бере, країни десятиліттями стоять у черзі та й взагалі зрада.
Справді, у європейських столицях не бракує скептиків, які заявляють, що ЄС повинен спочатку реформуватися, не зобов'язаний приймати бідні країни або взагалі повинен зробити паузу на десятиліття. Але не треба забувати: жодна з країн, котрі йдуть до Євросоюзу, не може сказати, що виконала абсолютно всі умови (як Естонія чи Хорватія свого часу), а її не взяли.
Найчастіше у цьому випадку згадують Туреччину, яка у статусі кандидата ходить уже 23 роки. Однак її випадок все-таки унікальний: країна ледь-ледь пройшла критерій «належності до Європи» завдяки частинці території на Балканах. Від початку чимало західних еліт не хотіли брати Туреччину як надто східну, мовляв, тоді Євросоюз межуватиме з Сирією, Іраком та Іраном. А це втягнуло б ЄС у постійні близькосхідні розборки. Плюс, консерватори не хотіли бачити у себе країну з неєвропейською культурою.
А після того, як Ердоган почав правити у авторитарному стилі і з'явилися проблеми з правами людини (наприклад, коли почалися переслідування опозиціонерів через загадковий переворот 2016 року), Євросоюз і взагалі заморозив перемовини з Анкарою.
Жодна із цих ситуацій нас не стосується: диктатура в Україні не пройде, чужими нас не вважають, а за останні місяці з'явилася навіть мода на нашу культуру (згадуємо Євробачення). Ну, і з Іраком ми не межуємо (чесно, краще б уже з ним, ніж з Росією).
Ще дві країни з синьо-жовтими прапорами просто не готові до вступу через внутрішні проблеми. У Косова конфлікт із Сербією, який їм треба вирішити. Ще цю країну не визнають два члени ЄС, Іспанія та Словаччина. З цим теж треба щось робити, адже косоварам доведеться добувати їхні голоси за статус кандидата.
Боснія і Герцеговина регулярно переживає конституційні кризи, бо фактично є тринаціональною федерацією сербів, хорватів та бошняків (це не образливий термін, а назва етносу, а «боснієць» – громадянство, співвідносяться терміни десь як «єврей» та «ізраїльтянин»). За таких умов часу і політичної волі для реформ постійно бракує. До речі, з цієї причини Україна не погоджувалася на «особливий статус» ОРДЛО, який перетворив би нас на другу Боснію.
Далі є Сербія, котра у 2012 році отримала статус кандидата, але досі не змогла вступити (для порівняння, поляки і литовці справилися за менший час). Через це їхній президент Александар Вучич ниє, що до балканців ЄС упереджений.
Однак знову звернімося до фактів. Як кажуть нам відкриті джерела, Сербія поки банально не виконала усі вимоги Євросоюзу, за якими країни мають адаптувати законодавство до ЄСівського і провести реформи. Адже у союзу спільна економіка та законодавство, тому у новачків повинна бути сумісність. І навіть попри це країна (у мирний час!) отримала від Брюсселя 2,9 мільярди доларів на розвиток.
А ще є політична умова: Сербія повинна визнати Косово, щоб у двох держав були нормальні стосунки. Бо з погляду ЄС, у них справді територіальний конфлікт без «хороших» і «поганих». Ніхто не збирається брати Сербію до Євросоюзу і потім з'ясовувати, чи стає Косово його частиною та потрапляти в різні дипломатичні казуси. До того ж, тоді Бєлград міг би заблокувати євроінтеграцію самого Косова, а ЄС хоче взяти до себе усі балканські країни.
В цьому відмінність від нашої ситуації, де Брюссель прямо каже: росія є окупантом, Крим захопила незаконно. Бєлград поки не виконав і косовське завдання, тому не дивно, що їх відправили у зону очікування.
До речі, сусідня Чорногорія тим часом на життя не скаржиться, проводить реформи і поступово йде до членства.
На південь від Сербії є Північна Македонія, у якої теж проблеми не з вини Брюсселя. У союзі всі рішення ухвалюють консенсусом, тож рух країни до ЄС довго блокувала одна нахабна Болгарія. Там побачили можливість утвердити свою національну велич. Політикам у Софії треба було, щоб македонці визнали: їхня мова насправді є діалектом болгарської і націєтворчим етносом у Македонії були болгари. Єврокомісія не може відібрати у Болгарії право вето, тому процес очікувано завис.
Зрушити ситуацію з паузи намагається Еммануель Макрон, для якого розвиток Євросоюзу (на чолі з Францією, звісно) – одна з головних політичних цілей. Однак невідомо, як йому це зробити, адже шантажувати болгар він не може (зараз не ХІХ століття), а йти на поступки по-доброму вони відмовляються.
Хто постраждав взагалі випадково, то це Албанія. Країна, яка нарівні з Грузією 1990-х вважалася оплотом корупції, криміналітету та інших неприємних явищ у Європі, провела серйозну роботу і могла б перейти на наступну стадію: коли з кандидатом починають предметні перемовини про вступ. Однак стався бюрократичний казус, коли прогрес Албанії раніше чомусь прив'язали до Північної Македонії, а у неї, як пам'ятаємо, проблема з болгарами.
От і виходить, що наша справа – провести усі реформи, котрих вимагає Європейський Союз, і не зважати на інші країни, у яких свої особливості. А тоді і про членство поговоримо.
