Тут Південна Корея безкоштовно показує нам один дуже повчальний приклад.
У раніші часи в нашому суспільстві існувало дивне протиставлення: мовляв, треба обирати передовсім владу, яка думає про націонал-патріотичні цінності (ну там, сильна армія, розвиток української мови і все таке) чи економічно-антикорупційні (аби ВВП зростав, інвестори приходили і так далі)?
Так от, корейці нам показують, що якраз економічна міць – як не дивно, фундамент для втілення слогану про армію і мову (віру лишаємо окремо, бо релігійні питання — це все-таки інша сфера).
Сама Південна Корея – економічний гігант: ВВП на душу населення там вищий, ніж у Ізраїлі, Туреччині чи росії і майже на одному рівні з Саудівською Аравією, яка сидить на нафтових свердловинах. 28 місце у світі, як-не-як! Україна у 2021 році посідала 98 місце.
Але крутизна азійців не лише у циферках, бо вони везуть на експорт не просто сталь руду і хімікати. Корейці випускають високотехнологічну продукцію на зразок автівок, кораблів, поїздів і смартфонів (Самсунг же!). Все це – плоди економічного стрибка у 70-ті, але цю тему ми залишимо експертам.
Краще давайте глянемо, як ця абстрактна економіка вплинула на корейську армію (не будемо рахувати те, що передавали США у Холодну війну, а лише вироблене їхньою «оборонкою»). Так от, Сеул має 260 танків К2, це одна з найсильніших і найпросунутіших бойових машин у світі. Їх підтримують 484 «старих» К1А1. Слово взяте в лапки, бо їх випускають з 1999 року, тож ці танки на багато років новіші за радянські машини на озброєнні ЗСУ.
Корейці і далі випускають К2, навіть продають сотні танків до Польщі. Тож неважко здогадатися, що якщо країні доведеться відбиватися, їм не доведеться просити танки у німців чи американців і місяцями чекати на них.
«Нетанкова» бронетехніка представлена 1700 KIFV (аналог американської М113, яку США постачають Україні) та 484 К21, БМП яка +/- відповідає штатівській «Бредлі». Плюс тисячі і тисячі бронемашин – словом, мешканці Сеула та Пусана в разі чого не будуть збирати на пікапи для солдатів.
Найбільше ж вражає їхній артилерійський парк. 2000 (так, три нулики) сучасних самохідних гаубиць, 367 корейських аналогів «Хаймарса» (хоч і технологічно слабших), 156 установок, подібних до «Града». На більшій відстані Корея може дістати ворога балістичними ракетами «Х'юнмоо-3» за 1500 кілометрів. Майже всі члени НАТО на тлі Кореї здаються беззбройними.
Так от, питання: чи могла Україна так само збудувати під 300 «Оплотів» і під 400 «Вільх», доповнивши їх балістичними ракетами? Теоретично, могла б, адже проєкти були, доводити справу від креслення до зразка у нас теж можуть (згадуємо «Нептун» та «Богдану»).
Але для цього Україна мала у 90-ті зробити економічний ривок. А оскільки його не було (зате олігархи сіли на сировинних галузях і купували собі вілли та футбольні клуби), країна навіть до 2014 року не потягнула б масштабне переозброєння.
Для згаданих сотень «Оплотів» треба було б витрачати більшу частину бюджету на армію, а за демократії таке неможливо. Он Емманюель Макрон намагався добути трохи грошей до бюджету, спочатку збільшивши акциз на пальне, а потім припіднявши пенсійний вік, і французи влаштовують масові протести. А тепер уявіть собі у 2008 чи навіть 2018 році пропозицію «перекачати» 100 мільярдів з соціалки на армію!
А повчальна ця історія тому, що Україні таки доведеться робити ривок. Бо нашу країну чекає шлях Ізраїлю / Південної Кореї, коли під боком непередбачувані агресивні сусіди і потрібно постійно тримати потужну армію. Тому або Україна буде витрачати 50% ВВП на ЗСУ (і за пару років економіка такого не витримає), або ВВП треба, умовно, збільшити вп'ятеро, і тоді ці самі витрати на армію складатимуть уже пристойні 10%.
Тобто реформа судів, податкової чи митниці – це не відволікання суспільства від війни, а штука, від якої залежить, чи зможе Україна стати багатшою в рази, і років за 5 тягнути утримання потужної армії (а не збирати по 10-12 танків від союзників). Можете уявляти собі, що боретеся за майбутні «Оплоти» і «Богдани» для ЗСУ.
Ну, і за те, щоб українська мова звучала від Лісабона до Токіо. Адже економічний бум у Кореї призвів до того, що вільних грошей стало більше, і частина інвесторів почали вкладати їх у галузі, до яких в Україні фінанси просто не доходять. Наприклад, кінематографу . Якщо комусь здалося, що кілька років тому хтось перемкнув тумблер і корейці почали підкорювати світ своїми фільмами, то вони справді почали, але це наслідок багаторічного розвитку кіно.
Допустімо, в Україні теж не бракує талановитих режисерів – але з грішми на культурну політику ситуація протилежна, тому на «хвилю українського кіно» поки чекати безкорисно. Хоча вона нам дуже потрібна, аби розповідати світові про нашу країну і перебивати російський наратив. Тож і тут результати «культурної дипломатії» напряму залежать від економіки. Як то кажуть, «бо без неї – ніяк»!
