Щойно на фронті почалася позиційна війна (тобто без ривків на 40-50 кілометрів за добу, як у перші дні війни), у людей на неокупованих територіях з'явилося трохи більше вільного часу, тож вітайте новий тренд: «пушкінопад».

За аналогією з «ленінопадом» так зветься процес, коли у різних містах прибирають пам'ятники поету (ну, не лише йому, а заразом і деякі радянські монументи). Заодно, кажуть небайдужі громадяни, пора позбавлятися різних вулиць Толстого і Чехова, пам'ятників Булгакову... словом, усього російського, аби згадок про нього в нас було не більше, ніж у Празі чи Барселоні.

І якщо радянський танк у Рівному чи вулиці московські або тверські наче ніхто публічно не захищав, то у випадку з Пушкіним і Булгаковим чимало людей почали за них заступатися: мовляв, це ж митці, світова культура і взагалі навіщо воювати з поетом ХІХ століття, який до путінського режиму ніяким боком? Однак якщо розібратися, то це суперполітичне питання.

Спочатку хвилинка занудних пояснень: в ідеалі пам'ятники / іменні вулиці на честь письменників та інших з'являються не просто так, а за певною логікою. Варіантів зазвичай два. Або виняткова роль митця у історії певного міста (наприклад, площа Гюго у Римі, бо француз підтримував незалежність Італії чи Шевченко у Львові, де він ніколи не був, проте ним захоплювалися галицькі патріоти).

Або ж навпаки, письменник там жив, походив звідти чи хоча б часто бував, ось як Леопольд фон Закер-Мазох чи Моцарт-молодший знову-таки у Львові, Шевченко у Каневі чи Леся Українка у Луцьку. Чомусь величного пам'ятника Котляревському немає у Івано-Франківську, а площа Лесі Українки не прикрашає центр Кривого Рогу, просто тому, що це нелогічно.

А от з Пушкіним (а також Чеховим, Горьким, Львом Толстим та іншими) виходить повний незарах. Пушкін в Україні не бував і має до нашої країни нульовий стосунок. Горький – так само, Толстой і Чехов натрохи затримувалися у Криму, проте точно не біля київського метро. Попри це, лише на Чернігівщині є 108 вулиць Пушкіна! А ще був його сквер і пам'ятник у Тернополі, котрий у часи Пушкіна взагалі був частиною Австрійської імперії!

Причому не скажеш, що Пушкін займав якесь мегазначне місце у житті киян чи чернігівців радянських часів. Ну там, щоб його твори «йшли в народ» і їх виконували на гітарах у двориках (як того ж Висоцького), цитатами з нього зізнавалися у коханні, діти порівнювали себе з пушкінськими героями (це скоріше до Марка Твена і Жюля Верна).

Що плавно підводить нас до висновку: як і у випадку з ідолами леніна, вшанування Пушкіна та інших – чіткий пропагандистський крок. «Вождь пролетаріату» у центрі кожного радянського села мав привчати громадян, що саме він є головною фігурою у їхньому житті, а радянська влада – всеохопна, нездоланна і потужна. Ну, як у цьому можна сумніватися, з дитинства ходячи повз леніна площею «жовтневої революції» до музею леніна? 

І так само вулиці/пам'ятники російського поета у різних куточках тоді ще СРСР мали символізувати: ось він, найкрутіший літератор усіх часів та народів. Причому спільний для всіх, бо ж тернополяни і одесити – теж «радянський народ», як і у москві.

Тут можна проводити паралелі з рекламою: от її замовники платять же солідні гроші за білборди на Хрещатику чи картинку на ТРЦ «Гуллівер». Бо розміщення якогось бренду у центрі міста автоматично піднімає його солідність. Так само: якщо наставити культурних маркерів типу пам'ятників-вулиць-площ російським діячам в українських містах, то це показує усім «вагу» і значення російської культури. Тому, власне, і є сенс перейменувати, хоч Пушкіна, хоч Чехова. Інакше ми безкоштовно рекламуємо росію.

До речі, взагалі не дивно, що Сталін (еге, він) обрав культурним символом саме Пушкіна. Зрештою, той жив у добу розквіту російської імперії і писав пафосні твори, присвячені величі і крутизні росії. Наприклад, «Полтава», де Петро І хороший, а Мазепа – зрадник. До речі, Миколі І (тому самому, що Шевченка заслав) сподобалося. «Бородінська річниця», де Пушкін прославляє розгром Польського повстання 1830-х і всіляко зневажає Європу.

І, звісно ж, «Наклепникам росії», тут вже відверті погрози зброєю французам (які заступалися за поляків), пафос про порятунок європейців від Наполеона і гасло про «слов'янські струмки, які зіллються у російському морі». Плюс розповідь, що росію не люблять, а вона велика і могутня та може всіх знищити. От замініть Польщу на Україну, а французів на Байдена, і що ми отримаємо... правильно, цілком собі сьогоднішні заяви кремля.

До честі Льва Толстого, от він імперцем-шовіністом точно не був, і взагалі стосунки з владою мав відверто кепські. Щоправда, до Києва письменник однаково стосунку не має. Так само, як, наприклад, нобелівський лавреат швед Пер Лагерквіст. «Іменну» станцію метро, площу та всерадянську шану він, скоріше за все, отримав завдяки екранізації «Війни і миру». Бо як казав режисер Сергій Бондарчук, ключова тема там – патріотизм і перемога російського народу над Наполеоном. А у СРСР таке любили.

З іншого боку, Толстого ж ніхто забороняти не буде. Шекспір он прекрасно без станції київського метрополітену на свою честь обходиться. І нічого, читають.

Той самий підхід гарно спрацює і у випадку Михайла Булгакова, котрий якраз киянин, тут проблем нема. Є вони у тому, що письменник був відвертим шовіністом і українофобом, підтримував білогвардійський рух, а тому спроби піти від цього будуть якраз «переписуванням історії» (на зразок із того, як Тарасу Шевченку ліпили образ «комуніста»). Звісно, це не заклик просто прибрати всі згадки про нього, але влаштовувати культ Булгакова – якось надто вже нелогічно.

До того ж, автору здається, що мода на Булгакова виросла із прагнення «привласнити» його для нашої культури. Умовно, Україну ніхто не знає, а ми «підсилимося» відомим письменником, і покращимо свої позиції у світі.Десь як у футболі: своїх гравців бракує – купуй бразильців, хай вони грають. Зараз це вже точно неактуально, адже тут Анджеліна Джолі у Львові сирники купує. Відомості – хоч відбавляй.

А наостанок автор скаже вже зовсім страшну річ: так, російських авторів у шкільних програмах теж має поменшати. Адже немає жодної причини, чому їх має бути більше, ніж, умовно, французьких чи американських. А так, наприклад, «за бортом» лишається Ред'ярд Кіплінг – чи не найзначніший англомовний поет, Джером Селінджер – культовий автор у США та інші. Парадокс, але виходить якраз та «відмова від світової культури», якою нас постійно лякають.

Де справді потрібна серйозна дискусія (а не просто масове перейменування), то це щодо вулиць на честь українських радянських діячів. Павла Тичини, наприклад. Ну, але ж це вже тема іншої дискусії.