В епоху «коронокризи» та ізоляції час замислитись над буттям. Для кожного це індивідуальна екзистенційна подорож в самого себе, після якої виникає бажання зафіксувати та порівняти свої почуття з іншими людьми. А що скажуть філософи? Чи є такі взагалі в Україні? Чи чути їх голос і куди вони готові вести нас?
Декілька застережень. Представлені в огляді думки не є вичерпними, і не характеризують їх носіїв. Це суб'єктивний погляд.
Серед них є відлюдники в баштах із слонової кістки, думки яких сягають нематеріальних просторів, вони байдужі до місцевого дискурсу, а є й такі, які мають порядок денний для України і готові повести її до нового майбутнього.
Дехто, можливо, не вкладається в стереотип «філософа». Назвемо його українським інтелектуалом, думки якого сягають вище мінливої української дійсності, геополітичних та історичних дихотомій. Мова про складне, небуденне і нетривіальне.
Дацюк та Вавілонська вежа Вселюдства
Сергій Дацюк є одним з самих відомих інтелектуалів і філософів України. Дацюк не намагається дотягнутись до слухача, а сам підтягує його до себе. Варто дорікнути, що останній його «Ультимативний маніфест» написаний із зловживанням специфічної термінології і відштовхує навіть підготовленого читача.
Дацюк і група не менш видатних українських інтелектуалів у складі Тараса Бебешко, Володимира Нікітіна, Костянтина Паршина та Юрія Чудновського опублікували у березні 2020 року так званий Маніфест вселюдства. Документ невеликий і вартий уваги. Якщо коротко, то він постулює декілька важливих тез.
Світ у кризі: Рівень світової кризи сягає рівня, що в умовах існуючої системи мислення ми не здатні впоратись з існуючими викликами. Тільки поєднання різноманітних форм мислення, в тому числі нестандартних, несистемних і нетривіальних може стати дороговказом. Інакше кажучи, треба почути кожного.
Втрата мислення у світі: ми втратили здатність вільно мислити. Мислення не може мати меж чи на щось спиратися. Мислення непопулярне, оскільки не відповідає потребам пасивної більшості, яка прагне актуального порядку денного (хліба та видовищ).
У Маніфесті відчувається образа інтелектуала на «недалеку» еліту, яка надає перевагу буденному і через це вироджується та прирікає себе на цивілізаційну і історичну поразку. Проблема ще й у тому, що ця проблема розширюється і на загальні освітні практики – суспільство також стрімко деградує.
Зрештою, світова криза – прямий наслідок відмови від мислення. Подолати виклики може лише Вселюдство, яке тотально охоплює країни та народи. Окремо країни та групи кризу не подолають. Виявляє Вселюдство себе через більш широку і глобальну категорію Людства.
Підписанти маніфесту трактують Людство як транседентну категорію, ноосферну оболонку, що поєднує людей крізь час і простір, де спілкуються Будда, Христос, Мухамед, Заратустра, Конфуцій, Сократ, Платон інші людські генії думки з нашими сучасниками.
У напрямку Людства мають бути спрямовані зусилля Вселюдства, туди має бути направлено «інакший» формат мислення, адже питання, не більше не менше, в принциповому перевлаштуванні організації Світу.
Головна позиція – або «інакше» мислення та Вселюдство, або самознищення людської цивілізації, можливо, і життя як такого.
Силу Маніфесту та його актуальність підтверджують і ті системні кризи, з якими ми сьогодні зіштовхнулись.
Дацюк дуже емоційна людина, у ньому відчувається образа і зневага до влади, яка не здатна на стратегічний погляд на державу та її перспективу. Дацюк не вірить в майбутнє України як держави і вважає, що вона досягла точки неповернення та приречена на руйнацію (вже зруйнована). Дацюк позанаціональний, космополітичний філософ, український дискурс як такий його мало цікавить.
Античні етюди Баумейстера
Андрій Баумейстер, користуючись філософськими категоріями, і за формою, і за суттю є справжнім філософом, якому бракує хіба що античної тоги.
Філософія для нього це повсякденне життя. Вчений, популяризатор, знавець багатьох мов, перекладач філософських текстів з латини, давньогрецької, німецької та французької на українську мову.
Якщо вас зацікавить філософія, лекції Андрія стануть справжнім подарунком. Баумейстер не обмежує коло своїх інтересів класичними філософськими працями і дає грунтовний аналіз поточних викликів, які постають перед нами і людством. Одна з цікавіших лекцій Андрія – про смерть демократії (дивись в Youtube).
Чи можливе згортання демократії та ліберального світу? Суспільна думка на Заході, а почасти і у нас, сформувала низку питань про які не можна думати інакше, ніж це прийнято. Західна політична традиція, побудована на культурі дискусій, на терпимості до різних думок, починає зраджувати власним принципам. Посилюються нетерпимість і агресивні реакції на будь-які прояви «інакомислення».
З демократією не все гаразд. На думку Андрія, людина має бути підготовлена до демократії, розуміти як мінімум базові закони та Конституцію. Якщо людина невіглас, то вона буде обирати прості рішення та популістичних політиків (що власне ми спостерігаємо сьогодні).
Не може «більшість» без знання основ політичного процесу обирати владу. Дійсно, в античні часи, коли демократія тільки зароджувалась, право голосу мали лише громадяни, яких була меншість – більша частина суспільства складалась з рабів та інших категорій населення. Громадяни грецьких полісів не тільки голосували, вони приймали за жеребом участь в управлінні, а головне, вони зі зброєю в руках особисто відповідали за власний поліс-державу.
Пригадаймо Сократа. В нашому уявленні це мудрий немічний старець-філософ, що випив чашу з отрутою. Проте він приймав участь у Пелопонеській війні, пройшов три кривавих битви у якості важкого піхотинця-гопліта при Потідеї, Ділії та Амфіполі. Чи таку демократію та демократів ми маємо зараз?
Ми втратили ідеї (ідеології), а позаідейний економічний глобалізм неможливий – в нього нема об'єднавчих засад для всіх. Під фасадом прав людини великі геополітичні гравці задовольняють власні інтереси. На думку Баумейстра, ми входимо в епоху, коли не тільки гроші матимуть вагу і характеризуватимуть успіх людини. На перший план вийдуть суто людські якості і таланти. На зміну фінансовому капіталу приходить соціальний.
Ми переживаємо системну кризу в охороні здоров'я у зв'язку з епідемією. В наш життєвий дискурс входить смерть. Так було ще донедавна в історії Європи з 14 століття. Тема життя та смерті повернулись в наш порядок денний, а значить повертається потреба у філософії і релігії у широкому розумінні. Наш підхід до життя і часу зміниться, що може надати новий поштовх для змін життєвих пріоритетів і цінностей.
Оптимізм 30-ти річної війни Стуса
Ще один цікавий філософ-інтелектуал – Володимир Стус. Володимира вирізняє міцна економічна підготовка і любов до практичних прогнозів, які він загортає у історичний, політичний і соціальний контекст.
Стус не лякається йти проти інтелектуальних трендів і шаблонів. Улюблена тема інтелектуала – теорії криз та цивілізаційний аналіз. Ще у 2009 році Стус опублікував теорію цивілізаційної смути, маніфестуючи «другу 30-ти річну війну». Стус прогнозує падіння по жорсткому та швидкому сценарію, що перевершуватиме 2008 та 1929 роки. Разом з тим, Володимир не панікує і сміється над новими апокаліптичними пророками. Україна не загине, масове мислення не деградує (але не підніметься до висот заданих Дацюком), світової війни не буде, як і сингулярності. Буде – ослаблення долара, валютні війни, посилення ролі золота, протекціонізм, падіння фінансування науки, колапс міжнародних організацій.
Карантин – це репетиція перед ще більшими руйнівними епідеміями. Сьогодні у людей максимальний рівень імунітету та ситості. У 1630 році через 12 років після смути у Європу прийшла чума (порівняйте цикл: 2008+12=2020 рік). І тридцятирічна війна не зупинилась на карантин – епідемії завжди були у числі основних факторів будь-якої смути. Зараз час готуватись до інших руйнівних епідемій.
Стус вважає Україну країною збалансованого розвитку, коли цивілізація може ефективно освоїти наданий простір – його небагато, але й немало, серединний оптимум. Сьогодні в цій зоні перебуває Україна, умови в нашій державі одні з самих кращих у світі, хоча це поки не відобивається на нашому житті. Падіння України буде меншим, ніж у 2008 році. Ми вже впали нижче, ніж усі інші, і далі нас чекатиме рух угору.
Український футуризм Єрмоленка
На відміну від Дацюка, Володимир Єрмоленко як філософ спирається на український культурний грунт і відповідає «філософам-космополітам» чому ми на тлі футуризму та «глобального майбутнього» маємо цікавитись українським дискурсом і історією.
Без минулого і традицій ми живемо в «постійному теперішньому». А коли ми живемо в «постійному теперішньому», насправді ми перестаємо бути людьми.
Сьогодні Єрмоленко багато просвітницької активності вкладає у донесення невикривленої з боку РФ інформації про Україну в інших країнах.
В сучасній епосі, як і у будь-якій попередній, дилеми у людства одні й ті самі, що в античні часи, що у Французьку революцію.
Зараз світ постав перед дилемою абсолютизації і цинізму. ХХ століття було століттям абсолютизації ідей. Наприклад ідея марксизму чи ідея расової зверхності передбачали, що за них не тільки варто вмирати, але й вбивати, знищувати людей. Навіть ліберальна ідея свободи в ХІХ столітті була тісно пов'язана з расизмом: вільні тільки ті, хто виборов свободу, всі інші колонізовані, які не здатні цього зробити, мають бути рабами.
Інша крайність, що притаманна сучасному дискурсу, в тому, що ніхто ні у що не вірить, ідеї втратили сенс, настав кінець ідеології, і на цьому теж починають грати. Не тільки такі режими як путінській, але й на заході неоавторитаризм, ліберальні демократичні течії, які просто маскуються і вдають, що вони є демократами чи лібералами.
Між цими крайнощами треба знайти святого Антонія, золоту середину. Володимир пропонує прагматичний критерій – перевіряти наскільки ідеї можуть вирішити проблеми нашого буття. Так, наприклад, деякі проблеми можуть вирішити інструменти соціалістичної ідеології, але вони мають бути і водночас моральними, без насилля і жорстокості.
Єрмоленко написав гарну книжку — «Плинні ідеології. Ідеї та політика в Європі ХІХ–ХХ століть», яка присвячена розвитку ідеологій від Великої французької революції до сьогодення та явищу «взаємоперетікання» ворогуючих ідеологій.
Український Арес
Олексій Арестович викликає різну реакцію, але ніхто не залишається байдужим до нього. Останнім часом він більш інтенсивно вривається в інформаційний простір з широким вибором інтелектуальних продуктів і програм.
Від декомпіляції класичних філософських праць та пошуку доказів існування Бога до модернових концептів побудови нової Русі-України.
Критиків діяльності Олексія вистачає з багатьох політичних таборів, але здебільшого він дратує латентних русофілів.
Арестович справедливо зауважує, що війна з головним есхатологічним ворогом України – Російською Федерацією не може прирівнюватись лише до військового протистояння, а потребує гри на іншому рівні – онтологічному. На рівні опису реальності.
Росіяни, на відміну від нас, це чітко розуміють, тому виступають проти України на всіх фронтах – військовому, інформаційному історичному, культурному, ментальному.
Не перемогти фізично Московію, а знищити сенс її існування, через повернення Україні її власної історії і назви – Русь. Більше того, слід вигнати Московію з усіх історично-смислових рівнів, включно з радянським.
Внесок України в розвиток космонавтики, кібернетики, літакобудування, перемога над фашистською Німеччиною з українським прокурором у Нюрбергзі, та й взагалі, побудова оригінального соціального проекту «СРСР», не можуть бути віддані Росії. Цей спадок треба забрати назад, залишивши московітам їх місце об'єкту, а не суб'єкту історії. Це дозволить не тільки перемогти у семантичній війні з РФ, але й привернути на бік нової Русі-України нових прихильників з протилежних політичних таборів.
Але чи багато в Україні людей, які здатні на такі масштабні світоглядні зрушення? Арестович провокує та запрошує.
Арестович слідує традиціям ще одного яскравого українського філософа-провокатора – Дмитра Корчинського, останній пропонує всесвітню ідеологію християнського Талібану. До речі, обидва подібно Сократу, формували свої філософськи максими не в запилених університетських аудиторіях, а на полях справжньої війни.
Серед українських мислителів варто пригадати ще Євгена Головаху, аксакала серед українських інтелектуалів. Його основний фах – соціологія, і саме ця наука є надійним грунтом та джерелом наукової інформації для філософів. Інститут соціології, в якому працює Головаха, до речі, випускає досить цікаві наукові праці, серед яких варто відзначити головахівську «Суспільство без довіри».
Окремо хочеться відзначити політолога Юрія Романенка. Він не філософ в класичному розумінні. Але Романенко багато зробив для популяризації оригінальних ідей і концепцій через інтернет-сайт «Хвиля». Таку можливість Романенко надає усім, у кого є що сказати суспільству. Сам Романенко песиміст щодо майбутнього України, справедливо вказує на рівність примітивних самовбивчих підходів до життя у еліти і народу.
Хочеться вірити, що чисельні випробування і виклики, в які з кожним днем заглиблюється світ і Україна, повернуть інтерес українців до філософії і пошуку нових форм буття та самореалізації. Благо напрямків та апостолів різних ідей у нас вистачає.
