Зеленський уже поставив виборчий рекорд. Він став першим президентом України, за якого проголосував такий низький відсоток у першому турі та такий високий — у другому. Тепер його партія на шляху до рекордного проценту на виборах до Верховної Ради.

Звідки ж узялися понад 40%, які опитування зараз дають Слузі народу? Очевидно, що практично цілком вони випливають з рейтингу Зеленського. Хоча слід зауважити, що не всі ті, хто нинішнього президента підтримує, проголосують за його партію.

Ефекти переможця і новачка

Погляньмо, звідки ж береться рейтинг Зеленського. Його справжня підтримка точно більша за його 30% у першому турі та менша за 73% — у другому. Адже в обох цифрах заслуга самого Зеленського хоч і є, але у більшій мірі настарався Порошенко.

Теперішні високі рейтинги — це, в першу чергу, ефект переможця. Часто політики після перемоги на виборах відчувають злет популярності. Чому? Бо люди люблять переможців. Бо є ті, хто намагається примазатися. Бо є люди, котрі сподіваються на краще і покладають ці надії на нового лідера, навіть якщо і не голосували за нього.

Зеленський цим ефектом скористався. Зробивши це, він ризикнув, бо у передвиборчій кампанії дія ефекту швидше виснажується. Однак оскільки страшилки про преЗедента (передусім порошенківські) не справдилися, і Зеленському поки вдавалося уникати серйозних провалів або великих помилок, то ризик себе виправдовує.

Також на користь Зе грає ефект новопризначеного. Новачку ладні пробачати невеликі проколи й утримуватися від зайвої критики, поки він себе не проявить.

На шляху до більшості?

Слузі народу 40% давали вже перші опитування після президентських виборів. Примітно, що Зеленських не те що не розгубив їхню частину, але й наростив, порівняно з травнем, за деякими опитуваннями до майже 50%. Отже, людям подобається, що він робить. Чіткі заяви щодо Донбасу, Криму, інтеграції до ЄС і НАТО, тролінг Путіна (про «спільне» між Україною і Росією), розноси чиновникам ("Вийди, розбійнику"), держава у смартфоні, подані законопроєкти (про імпічмент, про конфіскацію незаконних активів). Звісно, Зеленського критикували. Найбільше, мабуть, за деякі призначення, наприклад Богдана чи Хомчака. Але поки критика слабка.

У що ж виллються високі відсотки підтримки? Приблизно 110-120 чи дещо більше нардепів, яких "Слуга народу" проведе за своїм списком, — це далеко від більшості. Будуть і Зе!-мажоритарники, немало. Проте чи буде їх більше 100, необхідних для однопартійної більшості (або як її дехто охрестив, "монобільшості")? Можливо, ні.

Якщо ні, то у Зеленського буде лише два варіанти. Те, який з них він обере, стане першим великим тестом, чи є він політиком нового покоління, яким представляє себе.

Шлях Кучми

В Україні коаліції та більшості переважно збирали хитрим чином — завдяки мажоритарникам або ж тушкам. Дуже показовим був 2002, коли ЗаЄдУ взяла менше 12%, але стала найбільшою фракцією з понад 170 мандатами. Кучма тоді добре поназбирав мажоритарників.

Подібне робив і Янукович, який зтушкував нову коаліцію в 2010. А у 2012 регіонали зібрали коаліцію завдяки мажоритарникам.

Не цурався шляху Кучми і Порошенко. Коли у 2016 році розвалилася коаліція Європейська Україна, БПП і НФ продовжували робити вигляд, що у них є більшість, хоча вдвох вони мали менше 226 мандатів. Для голосувань домовлялися переважно з групами мажоритарників Воля народу і Відродження.

Коаліційний шлях

Натомість коаліційний шлях пробували у середині 2000-х, коли діяла пропорційна система, а також у 2014. Для українських президентів це завжди був складний шлях, адже в коаліції треба домовлятися, шукати політичні компроміси. Причому ці домовленості ще й доводиться робити публічно, прозоро. Набагато ж простіше домовитися по-старому, під килимом: когось із мажоритарників допустити до потоків або схем, на когось надавити через їхні бізнеса, комусь закласти "заохочення" в бюджет. І все, роби, що тобі треба.

Чи піде Зеленський цим шляхом, аби добрати десяток-інший депутатів, яких йому не вистачатиме до однопартійної більшості? А охочі напевно будуть. Якщо так, то Зеленський продемонструє, що глибоко всередині він політик кучмівсько-януковицько-порошенківського штибу.

Або ж він встоїть перед спокусою та піде іншим шляхом — створить коаліцію з Голосом та/або іншими фракціями. Це буде непросто, але саме так працюють розвинені демократії. Одного разу Бельгії знадобилося півтора року на те, аби сформувати федеральну коаліцію. Але це шлях позбутися підкилимних домовленостей і, зрештою, політичної корупції. Коаліційні переговори майже ніколи не бувають простими, але вони вчать чути інших, домовлятися, йти на справжні компроміси. Іншими словами, вони вчать демократії.