Рибалка

Він терпіти не міг цей степ. Ця пекельна спека, ця дзинкітлива тиша, ця пилюка, котру час від часу кидають в очі пориви вітру. Він себе почував пересушеним шашликом, який повільно обертають над червоним жаром мангалу. Оце – помилка: такі думки потрібно гнати подалі від себе. На позицію вони прибули о пів на третю ночі, зараз вже половина другої дня, скільки ще треба бути в льожці – одному Богу відому. На ранкову рибалку цей довбаний полковник не вийшов, чи вийде на вечірню – невідомо. Андрій не був настільки профі в риболовлі, але розумів, що в таку спеку їх візаві навряд чи висунеться зі своєї нори.

Він ще раз оцінив диспозицію. Вони з напарником розташувались на схилі пагорба, на межі соняшникового та пшеничного полів. Позицію вибирали ретельно, від цього залежав результат. Хоча, від чого він лише не залежав…

Об'єкт був надто цінним і охоронявся серйозно.

Андрій згадав інструктаж. Метр сімдесят, огрядний, лисий. Це все, що йому було потрібно для ідентифікації цілі. Наша людина доповіла, що полковник має одну пристрасть: риболовлю. Подейкують, що навіть місце дислокації цього гарнізону окупанти визначали, виходячи із забаганок полковника. Заборонити йому рибалити не міг ніхто: він був одним з найкращих понтонщиків, не кабінетний, реальний військовий інженер, практик. Такому рибалити не заборониш. Та й полковник не був ідіотом, мав вже не одну військову кампанію за плечима і до власної безпеки ставився вкрай серйозно.

Андрій ще раз окинув оком краєвид. Схил пагорба, на котрому вони з Юрчиком примостились, поволеньки спускався донизу і через вісімсот метрів перетворювався на берег степової річки. Ріка була досить широкою, як для цих місць, повноводною, та, як і положено степовим річкам, поволеньки, неспішно текла поміж селами. Біля одного із сіл вона робила невеличкий поворот. Берег там був пологий, всіяний великими червонястими валунами. Місце було ідеальне для риболовлі: затінок поміж верб – це серйозний плюс для рибалки в степу, що не кажіть.

Саме туди наш полковник регулярно і навідується: з дронів берег там не проглядається, верби обросли щільненько, позаду – село і хати, в яких розквартирувались росіяни, попереду – плесо ріки, за яким майже на півтора кілометри – пшеничне поле. Вся місцина – як на долоні.

Позиція Андрія і Юри була за 1600 метрів до Червоних каменів. Ризик не влучити був величезний. Але шанс ліквідувати таку крупну дичину був теж чималий. І ним варто було скористатись.

Андрій потягнувся всім тілом, практично не змінивши пози. Ні пити, ні їсти він не хотів, фізіологія почекає до кінця виконання завдання. Та й часу минуло не так і багато – доводилось лежати і довше. Андрій закрив очі і постарався викинути з голови всі думки. Він не спостерігав за берегом. По-перше, це зараз робить його другий номер, Юра. По-друге, він ще зранку вивчив кожну травинку і кожен камінчик на тому березі. І, по-третє, він знав, що їх робота почнеться не з того, що він побачить, а з того, що він почує. Тому він просто розслабився і перетворився на суцільний слух.

Час завмер, як марево в степу. Йому згадалось дитинство, літо в бабусі в селі, їх із пацанами вилазки на фермерські ставки, куди вони більше бігали не для порибалити, а подражнити сторожів. Боже, як давно це було! Немов у минулому житті...

Нарешті. Через дві з половиною години він почув те, на що чекав. Поміж звуків степу з'явилось тонесеньке дзижчаня. На цій війні він навчився чути і вирізняти цей звук поміж решти. Це вміння не раз рятувало життя і йому і не одному його побратиму. Дрон. По звуку – мавік. Напевно – третій. Хлопці завмерли. Так, замаскувались вони як слід, а по такій спеці тепловізор застосовувати ніхто не буде. Але ризик того, що оператор дрона тебе помітить, лишався завжди. Завжди. Хлопці завмерли. Звук пропелерів квадрокоптера наростав. Він йшов низько, неспішно, без страху бути збитим чи перехопленим, ретельно розглядаючи кожен квадратний метр схилу. В момент, коли апарат пролітав над їх сховком, Андрію здалось, що він зависнув. Але ні, справді – лише здалося: звук поволі почав віддалятись. Як тільки запанувала тиша, Юрко потягнувся до оптики. Андрій зупинив його руку.

- Не торопи любов, Юрчик, то ще не все.

Хвилин за десять вони почули гул двигуна. «Здається, елька. – Подумав Андрій вслухаючись у звук двигуна. – Охорона свій хліб не дарма їсть. Це, напевно з їх крайнього СП патруль. Назад вони поїдуть після рибалки, не раніше. Забазуються на мосту, біля свого блокпоста, потім, по команді повернуться»

Задача патруля була проста – візуальне спостереження за протилежним від рибака берегом. Андрій прикинув – до моста більше кілометра, боятись нічого.

До шуму мотора доєднався звук динаміків. «…Вставай данбас, прагонім хунту вмєстє…». Ну що ж – вони зараз у себе в тилу, почуваються впевнено, можна і розслабитись. «І для нас то краще» — резюмував подумки Андрій.  Машина повільно рухалась ґрунтовою дорогою вздовж берега. В кузові сиділо двоє стрілків, котрі дивились в різні боки, без особливого ентузіазму розглядаючи степовий ландшафт. Позашляховик покотився далі, лишаючи за собою хмару куряви та звуки сєпар-фм, які повільно стихали.

- Ось тепер працюємо.

Він зазирнув до окуляра оптики. Від крайньої хати відділилось дві фігури в камуфляжних штанах і чорних футболках. Один з автоматом, інший ніс за спиною довгий продовгуватий чохол, а в руках якусь прямокутну штуковину. На місці автоматчик оглянув очерет, кущики, уважно оглянув сам берег, щось сказав іншому і обоє засміялись. Прямокутний предмет виявився карповим стільчиком. «Класний, після війни собі такий візьму.» – подумав Андрій.

Тим часом на бережку вже розмотувались снасті, встановлювалась підставка під вудилища і розкладався рибальський реманент. Оглянувши результати роботи, двоє закурили і рушили до хати.

Андрій подивився на тонкі шнурки гілок верби, на очерет і виставив поправку на вітер. Він хвилювався: на такій відстані грає роль все – швидкість і напрямок руху вітру, рельєф, яскравість сонця… Все.

«Карповий стільчик – це удача. – подумалось Андрію. – Тільки би він в ньому посидів…»

Відразу після того, як він про це подумав, на берег вийшло двоє. З виду – місцевий дядько в старих спортивних штанях, льняній сорочці на випуск і білій бейсболці, за ним – пацан з відром в одній руці та білим атебешним пакетом – в іншій. Дядько присів біля вудочок, оглянув їх, потім почав перекладати снасті. Тим часом молодий зачерпнув з річки води у відро, поставив біля стільчика, потім дістав з пакета пляшку пива, щось запитав у старшого, той заперечливо помотав головою. Молодий знизав плечима і поставив пляшку в спеціальну нішу на підлокітнику карпового столика.

Старший випростався, дістав з нагрудної кишені цигарки і закурив. Потім зняв бейсболку і обтер рукою лису потилицю. «Він. – подумав Андрій».

- Наш клієнт. – тихо промовив збоку Юра.

-Ага. От тільки той інший там нахрен не потрібен.

- Мо" піде?

- Побачим… — Кисло відповів Андрій.

Полковник неквапом насадив наживку і закинув по черзі вудочки, розмістивши їх на підставках. Потім підійшов до стільчика, дістав пляшку, відкоркував і щось сказав молодому. Той кивнув і поволі рушив до села. Полковник відпив від пляшки, викинув бичка, грузно сів на стільчик і відкинувся на спинку.

- Пора. – прошепотів Андрій і завмер, рахуючи удари серця і вирівнюючи дихання.

- Вітер. – прошепотів Юра.

Андрій знов подивився на гілки верб. Вітер затих, гілля висіло непорушно вниз. Андрій, не відриваючи погляду від оптики, прибрав бокову поправку і з сухим звуком догнав патрон в патронник. "Працюю". Вдих, видих… "Хоч би в нього зараз не клюнуло". Вдих, видих… "Ствол холодний…" Вдих, видих… Палець ліг на спуск. Вдих, видих… Постріл. Гвинтівка гаркнула, випльовуючи кулю. Секунда, друга… "Є!" — не стримався Юра. Андрій вже і сам побачив: тіло полковника смикнулось, подавшись назад і ледь не зваливши стільчик і розм'якло.

"От нахрена ти лупив в голову, міг би і не попасти. Треба було в груди! – гарячково шепотів збоку Юра, швидко збираючи оптику і зброю".

"Юрєц, та я, взагалі то в груди і цілив, прямо посередині… — тихо промовив Андрій, зазираючи напарнику в очі"

Юра завмер. "Ну ти і прушний, Андрюха!..."

"Гавриловичу не кажи — виїбе".

"Та він по-любому виїбе, навіть якби ми путіна завалили" – похмуро відповів Юра.

"Ну це само собою. Тепер вйобуємо. Пострілу вони на такій відстані, скорше всього не почують, але ризикувати не треба – свій запас прухи на сьогодні я вже використав".

І хлопці рушили додому.

На березі в кріслі сидів полковник. Пиво тонкою цівкою виливалось на камінці, змішуючись із піском, кров'ю та фрагментами мізків. На одній з вудочок запищала сигналка – клюнуло.

Рибалка вдалась.