Важливість розвитку та підтримки української мови на всій території держави підтверджується очевидною абсурдністю самої постановки цього питання.

Розглядати Україну як незалежну державу, яка самостійно формує власні стратегії розвитку та є суб'єктом, а не об'єктом геополітики, без вирішення проблеми доцільності домінування української мови в усіх суспільних сферах, неможливо. Нехтуючи цим ключовим моментом, Україна може існувати лише як сателіт російської імперії з певними відмінностями, в межах, дозволених кремлівськими кураторами.

Всі економічні, політичні та культурні зв'язки з російською федерацією є наслідком впливу ворожого інформаційного поля, в якому безперервно перебуває наша держава. Ефективність цих впливів прямо пов'язана зі здатністю російської пропаганди впливати на широкі маси населення за рахунок відсутності мовного бар'єру.

Важливість інформаційного складника в процесах колонізації України підтверджується тим, що лише у ХХ столітті українську мову офіційно забороняли приблизно 30 разів.
Втручання у правопис (1930 р) та невпинні намагання максимально уніфікувати українську та російську мови, шляхом «лагідної» русифікації, лише доповнювали русифікацію агресивну і її головний метод – «ламати через коліно».

Зупинимось на стратегічному значенні фактору повної відмови населення України від російської мови. Проблема захисту «рускаязічного насєлєнія» є класичною напрацьованою схемою військової експансії РФ у країни пострадянського простору. Це означає, що носіїв російської мови (не залежно від їхніх політичних поглядів чи світогляду) комплексно використовують як підставу для введення військового контингенту на попередньо зрусифіковані, але юридично суверенні території сусідніх держав. Такі схеми успішно відпрацьовані в Придністров'ї, в Абхазії, у Грузії. Функціонування російської мови на певній території, за версією РФ, дозволяє «захищати» права «рускаязічного насєлєнія», опираючись на тезу, що «рускій мір заканчіваєтся там, гдє заканчіваєтся рускій язік».

Як зазначив доктор філологічних наук , директор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко термін «рускаязічноє насєлєніє» російські експерти вдало застосовують для заміни вже неактуального «совєтского народу», що втратив зміст після розвалу СРСР. Відомий мовозахисник Святослав Літинський за допомогою сучасної карти України візуалізував кореляційну залежність між географічними межами конфлікту на Сході та мовними пріоритетами населення цих територій. З цього випливає, що проблема популяризації, всебічної підтримки та обов'язкового контролю за впровадженням і розвитком української мови та одночасне витіснення з інформаційного простору російської є надважливою та стратегічно обґрунтованою. Проте, зважаючи на складність поставленого питання, часові межі російських впливів та інтенсивність русифікації, потрібно підійти до цього питання комплексно і почати на всіх рівнях творити осмислену українізацію.

В цих процесах важливо уникати підміни цінностей, про яку говорив Дмитро Донцов: «Наша інтелігенція вибирала українську мову, як російський революціонер косоворотку або козакоман смушкову шапку. Як аксесуар не нації, а плебса, бачучи в ній, як Драгоманов „етнографічну ознаку мужицтва“, або як український Арцибашев ознаку „простости“ (чи не простацтва?). Поворот до української мови в нашій літературі – се часто-густо не дальший тяг гетьманських універсалів або листів Мазепи, мови предків, мови традицій, ні, се було звернення до воляпюка сіроми, свого рода арго...», – оскільки такі підходи швидше шкодять, аніж підтримують розвиток української мови. За версією Донцова, портрет Шевченка, що висить на стіні, шаровари як атрибут художньої самодіяльності і дозвіл розмовляти українською не вирішують питання глобально, а, навпаки, зводять українізацію нанівець. Наслідками таких поверхневих підходів сьогодні вправно користаються захисники «рускаязічія».

Тому потрібно чітко відповісти: «Для чого запускати процес відмови від російської?». Ця відповідь буде можливою лише тоді, коли ми чітко означимо національну мету, вектор розвитку та пріоритети державотворення. Для цього потрібно назвати речі своїми іменами і, без ухилянь, вказати на зовнішнього ворога, який на сучасному етапі загрожує українській державності. Чиї ж впливи та діяльність створюють внутрішній опір до розбудови україноцентричного суспільства? У минулі епохи це були наші географічні сусіди але, зважаючи на їх (тимчасовий) нейтралітет щодо українського питання, сьогодні ми маємо справу лише з росією, яка від моделі царської імперії перекочувала до радянської, а з радянської – у путінську, не змінюючи амбіцій щодо України.

Найактуальнішою формулою мотивації до процесів українізації може стати заклик Миколи Хвильового – «Геть від москви!», адже саме спільна мова – це та гнила пуповина, яка пов'язує нас з мутованим російським імперіалізмом. Недаремно існує поняття «пошук спільної мови» як відповідник взаєморозумінню. Якщо ми врахуємо історичний досвід спілкування з північно-східним сусідом, то взаєморозуміння з росією повинно зводитись до фрази Степана Бандери – «З москалями нема спільної мови». Такої ж думки притримувався класик українського націоналізму Дмитро Донцов, який вважав, що «не Криленки й Муравйови заволоділи Великою Україною, а перед ними ще – Пушкіни і Достоєвські». Не одне покоління українців виховували на російській культурній спадщині, ціною фізичного винищення власної інтелігенції і творчого потенціалу.Таке не могло минути безслідно. Особливо погіршила ситуацію сталінська політика змішування корінного населення з росіянами та масові депортації українців і заселення на їх місце проживання «таваріщєй» з росії. Наслідком винищення творчої інтелігенції стало те, що замість українських літератури, кіно та театру прийшли російські, а українцям залишились лише тужливі пісні і твори про важке життя селянина, не здатні зацікавити молодь і пробудити національну свідомість.

Відрив від впливів росії не може відбутись до того моменту поки ми не вирвемось з ворожого інформаційного поля. Ще Микола Міхновський, в одному з пунктів програмових документів РУП (Революці́йна украї́нська па́ртія), зазначав: «Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів». Це гасло необхідно взяти на озброєння і неухильно йому слідувати, оскільки навіть в патріотичних колах лідери громадської думки часто не вважають за потрібне послуговуватись українською мовою та публічно її пропагувати. Такий стан справ ще більше послаблює українські позиції і підсилює вплив російської пропаганди, яка виводить згаданих лідерів в особливо привілейовану касту і позиціонує їх як приклад для наслідування.

Зрозумілим є те, що значна частина населення України може змінити ставлення до української не одномоментно, а тільки еволюційним шляхом, оскільки для обивателя мовне питання справді стосується лише зручності комунікації. Це провокує логічні, з точки зору пересічних громадян, але дуже небезпечні, в стратегічному вимірі, відмовки: «какаяраздніца», «мнєтакудобнєє», «ярускаязічнийпатріот», бо саме обивателі становлять той життєздатний ґрунт, на якому процвітає повзуча русифікація. Саме обиватель, може або підтримати процеси відродження та популяризації українського продукту, або, ігноруючи його, похоронити навіть самі перспективні творчі ініціативи.

Можна безліч разів акцентувати увагу на милозвучності мови, глибинах культурних джерел, коді Нації, але потрібно відкинути ілюзії і констатувати, що ці аргументи, для пересічного громадянина, не становлять жодної цінності. Суспільство споживачів є інертним до подібних меседжів, оскільки, мислить побутовими і, здавалось би, раціональними категоріями, та не вбачає сенсу в іраціональній у їхньому розумінні сфері. Щоб достукатись до усвідомлення необхідності вирішення мовного питання, потрібно апелювати, перш за все, до проблеми національної безпеки, адже мовне питання повинно стати, зокрема, частиною української військової доктрини.

Так, вирішення питань, які упродовж століть «прасували» свідомість не одного покоління, не передбачає зручних та безкровних шляхів. Так, буде масовий опір і тиск з боку, як зацікавлених у цьому осіб, так і посполитих. Так, будуть незгоди, які є закономірними в умовах конфлікту інтересів, але лише конфлікт породжує поступ. Вирішення є – громадяни повинні поставити глобальні, безпекові, світоглядні інтереси вище, ніж побутові і зрозуміти, що без російської мови можна прожити, так само, як і без російського газу. Необхідно лише прикласти максимум зусиль та прийняти комплексну суть гасла Хвильового «Геть від Москви!», яке означає відмову від ВСЬОГО російського, разом із бізнесовими та навіть дружніми зв'язками «за порєбріком».

Проблемою, яка гальмує ці процеси є вплив зовнішньої російської та внутрішньої проросійської пропаганди, що навіть на фоні кривавої агресивної експансії продовжує, через «рускоязичні» інструменти, нашіптувати про «хароших рускіх». Цей хід не є новим, Дмитро Донцов його також описував: «Хто твердить, що орди московської босоти в 1917 і 1918 pp., які – без нічийого примусу – прийшли обернути Україну в руїну, а народ у рабів, – не були „русским народом“, – хто твердить, що орди тої самої московської босоти, які в 1945 році гвалтували мільйони жінок в Європі, – теж не були „русским народом“, що він у тих злочинах не винен, що ми, отже, боремося лише з режимом, а не з тим прекрасним народом російським, з яким хочемо жити „в дружбі і співпраці“, – той виявляє таку трусість і тупість думки, як соціалісти 1917 p., які даремно простягали свої дружні долоні народові, який з прадавен живився розбоєм, брехнею й обманом».
Лише відмова від ВСЬОГО російського, включно з мовою, якою б ціною це не відбувалось, а також повна асиміляція або депортація російського та проросійського елементу з території України, може звільнити простір для ефективної розбудови громадянського суспільства.

Стосовно опору «російськомовного населення» можна зазначити лише одне – він буде, і з їхнього боку це є абсолютно природньо та обґрунтовано. Якщо ми плануємо будувати гібридну версію України, то можна зважати на всі думки, якщо ж метою є створення суверенної держави, а не демоліберального прототипу росії, то лінія вирішення «мовного питання» повинна бути безкомпромісною.