«Альошенька, атдай дєвачькє лапатку!!!» — якось на межі з сюрреалізмом звучить в пісочниці спального району Львова фраза молодої симпатичної мами. «Вибачте, він у мене такий хуліган» — наче почувши думки, чистою українською, усміхаючись, пояснює вона. «Да, да, хлєба прікупі і пріхаді паскарєє. Люблю, целую» — це за кілька хвилин голос іншої мамочки з сусідньої лавки. «Захар, ти будеш головним, побігли !!!» — прошмигнула поруч зграйка дітлахів, які бавляться в якусь гру. «Да, всє за мной!!» — голосно і дзвінко закликає очевидний дитячий лідер Захар та діти наввипередки біжать кудись за ріг будинку. Ловиш себе на думці, що ще кілька років тому російська мова на вулиці твого спального району була рідкістю і обмежувалась власною кумою і ще кількома знайомими з неформальної рокерської тусівки, батьки яких, переважно, були військовими. Їх сприймали як щось трішки екзотичне і навіть дещо дотепне. Часом на цю тему разом жартували, але, переважно, ніхто не звертав на такі дрібниці уваги. Видимо це питання поставало лише тоді, коли в період закінчення уроків в російській сорок п'ятій школі їхав в автобусі разом з її вихованцями, але це також було звичним. «Маладой чєлавєк, ізвінітє, ви б нємаглі нас сфатаграфіравать. Дякуємо» — це вже в центрі Львова. «Сматрі какой замєчатєльний горад і люді пріятниє» — краєм вуха вловлюєш коментар вдячних туристів. А поруч кава по-львівськи: «Завітайте на запашну каву. Мужчіна, вам са слівкамі?!» — безпомилково продавчиня професійним оком визначає мовні пріоритети наступного клієнта. Особливою екзотикою стає російська мова в коридорах твого вишу, де до того її ніколи не було чути. «Да, я с Крима, ми бєженци. Ну что ти апять начінаєш. Хочєшь буду с табой па-чєшскі разгаварівать, но ти же нє паймєш» — це коли не стримуєшся і задаєш питання давній подрузі-переселенці. «Але ти ж знаєш я вмію балакати по вашому»- відразу, наче виправдовуєтся, вона. І вже звична невинна посмішка.
В якийсь момент ти усвідомлюєш, що все змінилось. Тобто наче все те саме: вулиці, будинки, маршрутки, але хто ці всі люди? Все частіше чуєш розмови: «Та їх зараз багато», «Я чув там цілими під'їздами квартири викупляють», «І бізнеси в них тут ого-го» — раз за разом лунають обережні розмови серед знайомих львів'ян. Обережні розмови про «раніше так не було». Раптом усвідомлюєш, що тобі поступово стає некомфортно у рідному місті. Починаєш агресивно реагувати на «руску папсу» з динаміків автомобілів та вікон кафешок. Твої діти просять подивитись мультфільм і ти зі злістю не можеш знайти його на ютуб українською. Ти починаєш читати етикетки на шампунях і дезодорантах, а там в найкращому випадку: «імпортер расєя»... І в якісь момент починає ставати страшно.. А може так було завжди, просто раніше цього не помічав? Та, наче, ні — розганяють зрадницькі думки друзі. Але так як було вже не буде, чомусь, змією, підло закрадається песимістична думка. Львів став іншим, і іншим його робить не лише проблема вивезення сміття, а інше засмічення, більш небезпечне і ледь вловиме, яке, немов в противагу, хтось імпортував до міста. Воно ховається за посмішками, гречністю і підкресленою щирістю, але щодня стає все помітнішим...Від цих думок почуваєшся не комфортно і залишається лише спостерігати таке чуже нове обличчя старого міста.
