В минулому році The New York Times написали про один мільярд двісті мільйонів доларів, які Україна, за даними таємних військових аудитів, втратила у 2024 році через шахрайство, розтрати і неефективне управління оборонними закупівлями.

Звісно, цю статтю відразу потягнули по інтернету російські боти із криками, що українцям не можна давати гроші, бо все буде розкрадено. На це у нас може бути дві реакції. Перша – образитися на The New York Times, звинуватити всіх у роботі на Кремль і продовжити жити в країні, яка може собі дозволити злити черговий оборонний мільярд. Друга – розібратися, куди поділися гроші, покарати винних і зробити так, щоб наступного разу вони нікуди не поділися.

Мені чомусь ближче другий варіант. Тому я хочу розповісти про іншу історію, ще масштабнішу, бо в ній ідеться вже приблизно про два мільярди доларів державного фінансування.

Не про два мільярди доведених крадіжок. Це важливе уточнення.

А про мільярди, які держава роздала на створення оборонних виробництв, після чого сама була змушена з'ясовувати, що саме за ці гроші було створено, де лежить куплене обладнання і чому частина заводів існує виключно в форматі документів та красиво зверстаних презентацій.

Почалася ця історія з богом проклятого Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості. Міністерства, яке в теорії мало розвивати українську промисловість, а на практиці залишило після себе такий обсяг питань, що відповіді на них тепер шукають аудитори, слідчі й, думаю, незабаром шукатимуть адвокати багатьох колишніх посадовців.

У 2025 році Мінстратегпром ліквідували, а його оборонні функції та частину господарства передали Міністерству оборони. Разом із цими функціями Міноборони отримало у спадок державне підприємство Український центр «Безпека».

Підприємство існувало з 1993 року. Воно займалося захистом інформації та різноманітним державним ІТ. Умовно кажучи, встановлювало державним установам державний «бейсік» і «пейнт» на старенькі державні комп'ютери, отримувало за це свої три копійки і жило тихим життям державного підприємства, про існування якого ніхто особливо не знав. Великого зла від нього не було, втім, як і користі. 

А потім почалася повномасштабна війна. Україні терміново знадобилися нові заводи, лінії, верстати, вибухівка, боєприпаси і взагалі все, чим можна вбивати окупантів у промислових масштабах. І «Безпека» раптом перетворилася з тихого державного підприємства на один із головних шлюзів, через які бюджетні мільярди потекли в оборонну промисловість.

Працювати це мало приблизно так. Приходить якесь підприємство і каже: ми можемо виробляти снаряди. Для цього нам потрібні сто мільйонів доларів на проєкт, будівництво, обладнання і навчання людей. Керівництво держави каже: чудово, снаряди нам потрібні, тримайте гроші. Але президент – не Людовік XIV. Він не може піти до скарбниці, відчинити скриню і видати директору заводу мільйон золотих. Це все ж державні кошти, тож підприємство, яке їх потребувало мало подати проєкт. У проєкті мало бути написано, де стоятиме завод, кому належить земля, хто цей завод побудує, яке обладнання потрібно, скільки воно коштує, хто його змонтує, коли підприємство випустить перший виріб і хто за все це відповідає.

Після цього гроші мали надходити траншами. Виконав перший етап – отримав наступний транш, не виконав – не отримав. Купив верстат – звітував про куплений верстат. Побудував цех – звітував про цех. Це приблизно той мінімальний набір дій, який має бути виконаний, коли йдеться про контроль мільярдів державних грошей.

Очікування було саме таким. Реальність була дещо іншою.

За 2022–2025 роки через «Безпеку» профінансували кількасот контрактних позицій на загальну суму в кілька десятків млрд гривень. Прийнятих робіт за цей період було приблизно на 40% від суми. 

І тут ще раз важливе уточнення: ця різниця не дорівнює крадіжці чи навіть збиткам. Туди входять аванси, незавершені роботи, обладнання, активи та багаторічні зобов'язання. Але це ті гроші, чіткий і зрозумілий рух яких мала би бачити держава.

Натомість аудит Міноборони знайшов трохи іншу картину.

Станом на 14 травня 2026 року виконавці не використали більше десяти млрд гривень авансів, причому кошти лежали без руху від п'яти місяців до року. 

Мільярди були витрачені на будівлі та споруди, які так і не ввели в експлуатацію. І на обладнання, яке закупили без готових приміщень для його встановлення. Чимало складових закупівель на момент укладання контрактів не мала належного документального підтвердження, хоча йшлося про суми в десятки млрд грн.

Ще аудитори знайшли закупівлі вище середньоринкових цін, завищені обсяги робіт, непідтверджені відрядження підрядників і витрати, яких взагалі не було в проєктно-кошторисній документації.

Мені це виглядає так – через війну на декого гроші полилися, вибачте, золотим дощем, і дехто подумав, що цей дощ литиметься вічно. Типу, щось купимо, щось десь побудуємо, щось навіть в документах покажемо, щось колись запустимо, а якщо не запустимо, то скажемо, що війна, обстріли, форс-мажор, ретроградний Меркурій і взагалі, щось ви забагато питаєте, чи ви не російський шпіон? 

Найбільша концентрація грошей була на одному сумнозвісному заводі, про який я вже трохи втомився нагадувати, але нагадаю знову. Цей завод у свій час отримав понад половину всього портфеля, зокрема у вигляді мільярдних авансів, які іноді складали майже 90% від вартості основного контракту. А після надання цих авансів з'ясувалося, що виробництво треба переносити на зовсім інший майданчик «з безпекових причин».

Інший проєкт, також пов'язаний із цим заводом, також отримав багатомільярдний аванс. Але на момент перевірки майданчик для будівництва ще не був остаточно визначений, а договір на проєктування не уклали. І таких прикладів назбиралося на багатосторінковий звіт.

У сухому залишку у нас були не плани будівництва заводів, а купа окремих контрактів, кожен із яких жив власним життям. Хтось десь шукав якусь землю під будівництво, хтось паралельно купував верстати, яким не було де стояти (бо завод не побудований), тому вони стояли на абсолютно непристосованих для цього складах без опалення і робилися непридатними.

Окремо прекрасно виглядає цілком реальна історія планування будівництва виробництва пороху в Павлограді (який регулярно обстрілюють росіяни), в якій автори раптом відкрили для себе існування безпекових ризиків вже в процесі розподілу коштів.

Я, взагалі-то, не великий спеціаліст у будівництві заводів. Але мені здається, що всі такі питання мають бути поставлені до переказу мільярдних авансів.

Втретє зазначу: не всі ці гроші вкрадені або змарнотрачені. Частина підприємств виконувала роботу нормально, частина обладнання існує і працює, частину проєктів можна завершити, частину коштів можна повернути. Все ще можна стягнути невикористані аванси і арештувати активи, продати неліквідне обладнання і почати суди за гроші на закордонних рахунках. Можливо, через п'ять років держава навіть щось із цього поверне. От тільки втрачений час вже не повернеться. Інфляція вже з'їла частину вартості цих грошей. Завод, який сьогодні мав поставляти важливі речі на фронт, не працює. І в цьому полягає головна проблема оборонної корупції – втрати обчислюються не тільки в грошах, а й в можливостях, втрачених територіях і людях.

Громадська антикорупційна рада при Міністерстві оборони дізналася про цю історію майже випадково. Тоді ми прийшли до тодішнього міністра й сказали приблизно так: вітаємо, після ліквідації Мінстратегпрому всі його проблеми автоматично стають вашими. І ці проблеми величезні. Міністр, відповідно, спитав нас, що б ми порадили із цим робити. Тож ми запропонували створити спільну робочу групу, залучити внутрішній аудит, антикорупційний підрозділ Міністерства оборони, СБУ, ДБР і почати розбирати кожен контракт. Групу створили, і далі кілька місяців ці люди робили найстрашнішу для української державної системи річ: відкривали документи і уважно читали, що в них написано. Звіряли договори із платежами, вичитували додаткові угоди і акти виконаних робіт, розбирали проєктну документацію і дивилися на те, хто її підписував. 

У результаті з'явився документ на кілька десятків сторінок із конкретними сумами, контрактами та прізвищами. Матеріали, в яких є ознаки правопорушень, перебувають в процесі передачі правоохоронним органам. Якщо (коли) слідство доведе склад злочинів, ця історія закінчиться дуже голосними вироками. І я не виключаю, що серед підозрюваних та обвинувачених можуть опинитися люди дуже високого рівня – аж до колишніх міністрів.

Але посадки тут не головне, бо посадки – це робота з наслідками. Головне питання полягає в іншому. Як це взагалі стало можливим?

В Україні є Рахункова палата. Є Державна аудиторська служба. Є прокуратура. Є СБУ, ДБР, НАБУ, САП і ще стільки органів контролю та правопорядку, що з їхніх абревіатур можна скласти невеликий телефонний довідник.

Як же так вийшло, що через державне підприємство пройшли десятки мільярдів гривень, значні аванси роками не перетворювалися на виробництва, а система заворушилася лише тоді, коли туди залізла якась там громадська рада? Чому до нашого втручання не спрацював жоден запобіжник?

Ми, як ГАР МО, змогли потрапити в цю історію лише тому, що Мінстратегпром ліквідували, а «Безпеку» передали до Міністерства оборони, при якому ми працюємо і звертаємо увагу на такі речі. А якби Мінстратегпром не ліквідували, то виходить, цей золотий дощ на когось ішов би досі?

Тому наступні питання звучать так: а скільки таких «Безпек» існує в інших міністерствах? Скільки державних підприємств просто зараз розподіляють мільярди поза суспільним контролем? Скільки обладнання лежить мертвим вантажем чи псується десь на складах – і нікому нічого за це не буде? Скільки грошей ВЖЕ перераховано людям, які тільки збираються придумати, на що саме вони їх витратять?

І головне – а що з цим робити? 

Я міг би запропонувати просте й популістичне рішення: створити громадські антикорупційні ради при кожному міністерстві, відомстві, державному підприємстві, сільраді та ЖЕКу. Але розумієте, громадська рада не повинна виконувати обов'язки держави. Це не робота активістів – випадково знаходити два мільярди доларів, які держава не помітила через заклопотаність. 

Справжнім рішенням тут може бути тільки реальна незалежність контрольних та антикорупційних органів. Я маю на увазі незалежність не за буквою закону, бо за законом у нас і так все чудово. А незалежність у ситуації, коли аудитор може написати правду про міністра, прокурор може відкрити справу проти людини з Офісу президента, а слідчий не буде змушений телефонувати «нагору» і питати, чи не звільнять його, якщо він помітив дивні рухи державних грошей. 

Для прикладу, візьмемо Генерального прокурора. Його призначає Президент за згодою Верховної Ради. Якого дідька посадовець, який потенційно повинен розслідувати дії президента, його оточення, міністрів та парламентської більшості, з'являється внаслідок домовленості президента і парламентської більшості? Де саме в цій конструкції незалежність? Це що, мені одному здається дивним? І, здається, кращої ілюстрації проблемності такої системи годі й шукати: колишній Генеральний прокурор уже перебуває в Європі, а розслідування обставин, які можуть призвести до його кримінальної відповідальності, тепер залежить від НАБУ і САП.

Люди, які мають бути максимально неупередженими, повинні обиратися в максимально нейтральний спосіб. Інакше ми ніколи не позбавимося схеми, за якої згори телефонують і кажуть – а ну дайте грошів цьому підприємству. А знизу без питань беруть під козирок і дають, без логічних уточнень типу – а покажіть, може, спочатку проєкт і кошторис? Бо ці люди або політично залежні, або бояться наслідків для власної кар'єри (а може, і життя). 

Тобто система термінового ухвалення рішень у нас працює. Не працює тільки система контролю цих рішень і відповідальності за них.

І так, я згоден, що під час війни гроші на оборонні потреби необхідно виділяти швидко.

Просто швидко не означає бездумно, а терміново не означає безконтрольно. І ні, війна – це не індульгенція на недбалість. Навпаки, це привід контролювати кожну гривню вдесятеро ретельніше.

Так, розповідати про цю історію мені неприємно. Так, я розумію, що такі історії використовуватимуть у своїй пропаганді росіяни. Так, наші партнери ставитимуть складні запитання.

Але мовчання не врятує нашу репутацію. Бо нашу репутацію руйнує не публікація про корупцію, а відсутність боротьби із цією корупцією і відсутність змін, які унеможливлюють такі ситуації в майбутньому.

Втім, в цій історії є і дещо хороше. Зазвичай в Україні спочатку стається публічний скандал, усі обурюються, президент вимагає розібратися, створюється робоча група, і поки починається слідство – більшість фігурантів уже десь у Відні п'ють каву.

Тут сталося навпаки. Ми почали копати тихо. І лише після того, як з'явилися документи, цифри, прізвища і результати перевірок по цих прізвищах –  про це почали говорити публічно. І дехто вже не встигне втекти, підписавши самому собі дозвіл на відрядження за кордон. 

Після всього цього лишилося зробити найскладніше. Побудувати систему, в якій чергова «Безпека» не матиме змоги роздавати мільярди без попередніх погоджень і – вкрай важливо – без персональної відповідальності конкретних людей.