Юрій Гончаренко: Епоха глибокої стурбованості та кластери: як вижити Україні

Я пишу цей текст в переддень зустрічі радників, коли мають обговорюватися і узгоджуватися так звані «кластери» так званих «Мінських угод». І за три дні до послання Путіна до Федеральних зборів. Пишу, бо інформаційні ресурси в режимі нон-стоп подають інформацію про накопичення сил і засобів на наших кордонах, а соцмережі обговорюють як не окуляри Мендель, так ще якусь відверто нецікаву історію. Нецікаву, бо якщо нам загрожує війна або капітуляція, абсолютно пофіг, як виглядає прес-секретарка Президента, який буде підписувати капітуляцію. А в те, що Зеленський буде воювати до повної перемоги, не вірить, напевно, і він сам.

Чому ж ми опинилися в цій ситуації? Чому в інформаційному просторі домінують варіанти один від одного гірші? Відповідь, насправді, доволі проста.

Почалося все з того, що ми досі на державному рівні не визнали «Мінські угоди» нікчемними папірцями, які не мають жодної сили. При цьому у Зеленського для цього були всі можливості: в 2019 році він мав нечувану підтримку народу України та монобільшість в парламенті. І, до того ж, під час передвиборчої кампанії постійно критикував Порошенка за ці «угоди». Здавалося, після парламентських виборів, ніщо не заважало публічно і на державному рівні від них відмовитись та запросити Росію і європейських партнерів, разом з США, до справжніх перемовин про мир. Назвати речі своїми іменами, а Росію — агресором та стороною конфлікту і почати нормальний перемовний процес. У відповідності до норм міжнародного права та Статуту ООН.

Натомість тоді ми отримали «формулу Штайнмайєра» та бажання «подивитися в очі» і «просто перестать стрелять». Не допомогло. Перемовини в Парижі закінчилися нічим. З єдиного досягнення — часткове звільнення наших полонених, теж — на дуже невигідних умовах. І продовження хибної практики Порошенка «тягнути кота за яйця» відтермінування вирішення проблеми. І якщо у попередньої влади були об'єктивні причини погоджуватися на невигідні умови — військові поразки, то що змусило Зеленського продовжувати робити те саме?

До речі, за всіма нормами міжнародного права угоди, підписані під тиском, є нечинними. Це на додачу до попереднього. Але Україна і далі два роки гралася в цю історію. Аж поки у Вашингтоні не змінилася влада і Москва, розуміючи, що демократи за визначенням є більш слабкою ланкою, не почала нагнітати ситуацію на наших кордонах. І в перемовинах у Мінську.

На це мало хто звертав увагу, але є фактом те, що Росія постійно змушувала нашу делегацію вести перемовини не з нею як агресором, а з цими маріонетковими псевдодержавами. І це робилося настільки брутально і нахабно, що навіть криптоватник Кравчук кілька разів обурливо вчиняв демарші. Далі — дикі з точки зору дипломатії і самоповаги заяви про «візьміть нас у НАТО бо звіздец», геополітична гра, у яку з радістю включилися США і в підсумку — армада на наших кордонах та примус до кластерної капітуляції під соусом миру.

Ми не маємо тішити себе ілюзіями, що окрім нас ще хтось буде за нас воювати. Так само є категорично хибним сподіванням вважати, що ця капітуляція може бути тимчасовою і на тому, що записано в цих «кластерах» все закінчиться! Навпаки, якщо Зеленський це підпише, то запустить механізм самознищення України, оскільки конфлікт перейде всередину країни, а одна з його сторін буде захищена міжнародними документами та зміненою Конституцією України.

Наприклад, уявіть собі спільний патруль «народної міліції» та українських поліцейських. Які, якщо не ватники, мали друзів або родичів, які загинули на фронті. Як довго і щиро протримається цей патруль? Уявіть депутатів від цих районів в Києві, уявіть Пушиліна чи іншого орка на наших вулицях? Як довго він зможе ходити без того, щоб спровокувати серйозний конфлікт? А конфлікт буде вже внутрішньоукраїнським! І це один з дрібних прикладів.

Нас змушують скасувати закон про мову, зміни в освіті та інші здобутки Революції Гідності. Нас змушують фактично визнати свою поразку. І в мене просте питання: а мені потрібен мир і реінтеграція цих територій на таких умовах?

Я прекрасно розумію, що перемогти Росію зараз у відкритій війні ми не можемо. Росія ще достатньо потужна, щоб гратися м'язами на кордонах. Припускаю також, що до 21 квітня вона може піти у наступ, організувавши якийсь casus beli для цього. Припускаю, що може бути окупована значна територія України. Але навіть і це не буде остаточною поразкою! Бо відкрита війна завдасть Росії значних втрат, змусить країни Заходу до жорстких санкцій і в підсумку, дуже ймовірно, знищить саму Росію в нинішньому вигляді.

Натомість підписання «кластерних угод» знищить Україну. І, як давно відомо, якщо вибирати між ганьбою і війною ганьбу, війну це не відвертає. Це мав би знати Зеленський, якби вчив історію.

----------

Щоб не втрачати зі мною зв'язок, підписуйтесь на інші мої акаунти, найважливіші дописи я дублюю скрізь.

Також шукайте мене в Твіттері: