Коли п'ять років тому стало зрозуміло, що росія може почати повномасштабне військове вторгнення по всій території України, багатьом було психологічно важко. Бо російська агресія могла би прийти на терени нашої Західної України не вперше. І найбільше лякає не зброя чи чоботи окупантів, а свої місцеві зрадники. Які, як півстоліття тому, без будь-яких роздумів готові закладати всіх небайдужий і патріотично налаштованих у НКВД і чи КДБ. Навіть не з проросійської позиції, не з примусу. А лише для того, щоб все було спокійно, хтось за них ухвалював рішення і їх чіпали по менше. Наявність запитань «Тобі що більше всіх треба?» і «Що мені ця держава дала?» — навіть ці два маркери дають можливість зрозуміти ким насправді в такій ситуації буде людина.
У 2014 неймовірними зусиллями активної частини суспільства, потом, кров'ю, життями українці спочатку вигнали Януковича, а потім зупинили путіна на Донбасі. Щоб зрозуміти подвиг людей, які віддали за це здоров'я та життя, треба не рік і не два. Десятиліття. Бо великі вчинки найкраще видно з далеку. Подвиг величезний. Люди кидали все і йшли воювати, люди йшли волонтерити, люди йшли керувати і змінювати країну. Тут важливий внесок, а не його розмір. Важлива позиція. Не бути байдужим, хай навіть ти в'язатимеш носочки для солдатів чи ліпитимеш вареники. Кожна справа для збереження країни. Хай навіть дехто вважатиме цей внесок наївністю. Певен, що в кожного є такі знайомі. Певен, ви чули як байдужі обивателі брали їх на кпини. Може й не публічно, але в кухонному спілкуванні – точно.
Успіхи нашої країни – це наші спільні успіхи, невдачі нашої країни – це наші спільні невдачі. Наші, це звісно про тих хто не керується принципом «Що мені ця держава дала?», а навпаки жертвує часом, здоров'ям і життям заради інших.
Але поруч є тисячі людей, які спокійно і байдуже скажуть АТОвцеві «Я тебе туди не посилав», скажуть волонтеру і активісту громадської організації «Я тебе про це не просив», скажуть реформаторам у владі «І де ті ваші реформи? Мені це нічого не дало. Ви тільки красти вмієте». Скажуть, або промовчать. Але подумають. А треба — то здадуть якійсь іншій владі з припискою «Слухав українські пісні». Бо здати можуть ще раніше, до очікуваного приходу «тої влади». Просто підуть на вибори і продадуть все те вистраждане за «дешевий газ», за неіснуючу «безплатну медицину», казочку про політика з народу у телевізорі, за гречку, за «стояння на колінах» перед агресором . Легко і просто, не думаючи і не аналізуючи. Просто тому, що Україна за один день не стала багатою Норвегією, не стала безпечною Японією, а конюшні в Єміратах кращі, ніж у нас лікарні. Просто тому, що робити нічого не хочеться. Піти показати всім у бюлетені «кузькіну мать» і вернутися до свого звичайного ритму виживання і безвідповідальності за долю країни, громади, та й свою власну. Бо «я маленька людина, що я можу зробити». І це без прив'язки до віку чи соціального статусу.
От це все лякає найбільше. Прокинутися після виборів у країні, де переможця виборів обрали люди, яким ця країна не потрібна. Навіть більше, вони її ненавидять, бо «вона їм нічого не дала».
