Уся Центральна і Східна Європа нарощує або стабілізує заготівлю деревини. Польща, Чехія, Румунія, Німеччина ... І лише Україна сьомий рік поспіль котиться вниз — при тому, що володіє одним із найбільших лісових ресурсів регіону. Я підготував комплексне дослідження «Чому Україна нарощує імпорт деревини?», у якому простежив динаміку заготівлі за 1991–2025 роки та структуру імпорту за 2015 — перший квартал 2026. І коли всі ці дані лягли поруч, вийшла історія не про ринкові коливання, а про системний управлінський провал, який щороку коштує бюджету мільярди.

Падіння, якого не було чверть століття

Почну з цифри, від якої відштовхується вся подальша логіка. Заготівля деревини в Україні впала з історичного піку 22,5 млн куб. м у 2018 році до 14,1 млн куб. м у 2025-му. Це мінус 37% за сім років і абсолютний мінімум за останні 25 років. Щоб зрозуміти масштаб: ми відкотились до показників початку 2000-х, опустившись нижче за рівень 2002 року. Фактично за обсягами заготівлі Україна повернулась на чверть століття назад.

Але вражає не сама позначка, а швидкість падіння. За сім років галузь втратила 8,4 млн куб. м річної заготівлі. Для порівняння: попередні 16 років стабільного зростання дали приріст лише 6,4 млн куб. м. Тобто за сім років обвалу знищено результати шістнадцяти років нарощування — і ще трохи зверху. Динаміка руйнування перевищує темпи історичного зростання. Це не коливання, це лавина.

Спад почався не з війни. Перелом стався у 2019 році, ще до пандемії і задовго до повномасштабного вторгнення. COVID-19, адміністративні обмеження, повномасштабна агресія, корпоратизація лісового комплексу, блокування видачі лісорубних квитків — кожен рік додавав свій чинник, але вектор був незмінним: вниз, сім років поспіль.

Це не вичерпання ресурсу. Це його блокування

Найважливіше, що варто зрозуміти: падіння заготівлі не має нічого спільного з виснаженням лісів. Навпаки.

Україна — друга за площею лісів у групі сусідніх держав: 10,4 млн гектарів. Але за інтенсивністю використання ресурсу ми останні. Заготівля на гектар в Україні — лише 1,54 куб. м. У Чехії — 6,53, у Польщі — 4,42, у Німеччині — 5,4. Тобто ми використовуємо власний ліс у чотири рази менш інтенсивно за чехів і в 3,5 раза менш інтенсивно за німців. Розрахункова лісосіка в Україні задіяна лише на 50–54%. Природний приріст деревини — близько 35 млн куб. м на рік, а заготовляємо ми менше 40% того, що ліс відновлює сам.

Це і є парадокс ресурсу: земля є, ліс є, приріст є — а економічної віддачі немає. Падіння спричинене не природою, а сукупністю адміністративних, регуляторних і воєнних чинників. Усі вони, на відміну від виснаження ресурсу, підлягають усуненню.

Поки Україна скорочує — сусіди нарощують

Щоб не залишалось ілюзій, ніби «так у всіх», подивімося на регіон. За той самий період, коли Україна стискала заготівлю, Польща наростила її до понад 40 млн куб. м, Чехія тримає понад 17 млн, Румунія — понад 15, Німеччина — понад 60. Уся Центральна Європа рухається в протилежному до нас напрямку.

Україна — єдина країна в групі, яка свідомо скорочує власну сировинну базу. І це під час війни, коли кожна гривня податків і кожне робоче місце мають критичну вагу.

Закономірний наслідок: ми ввозимо те, що маємо вдома

Коли внутрішня заготівля не покриває потреб переробки, дефіцит виходить на імпорт. І цифри тут промовисті.

Імпорт необробленого круглого лісу зріс у 5,2 раза за 2023–2026 роки. Імпорт пиломатеріалів — у 6,6 раза. За прогнозом, у 2026-му сумарний імпорт пиломатеріалів стане абсолютним історичним рекордом за весь період спостережень — вищим навіть за довоєнні максимуми.

Окремо варто сказати про дуб — це найгостріший із парадоксів. Україна має значні власні дубові ресурси на Поліссі та Закарпатті. І при цьому прогноз імпорту дубової сировини на 2026 рік — 21,9 млн доларів, на 53% більше за попередній рекорд 2022 року. Чому країна з власним дубом імпортує дуб? Бо українська дубова сировина цінова неконкурентоспроможна, сухий дубовий пиломатеріал на внутрішньому ринку низької якості, а малі й середні переробники не мають реального доступу до офіційних каналів закупівлі через біржу. Меблеві підприємства просто не отримують якісного дубового кругляка офіційними шляхами — і йдуть по нього за кордон.

Ще один структурний ризик, про який говорять менше, ніж він заслуговує: 97% імпорту соснових пиломатеріалів припадає на одну-єдину країну — Польщу. Для будівельної галузі це критична залежність від одного постачальника. Будь-яке ускладнення на польському боці автоматично стає українською проблемою національного масштабу.

Чого Україна вже не потребує

Щоб картина була чесною, наголошу на зворотному боці. Не вся продукція лісопромислового комплексу залежить від імпорту — і це принципово важливо.

По плитних позиціях Україна досягла самозабезпеченості. Внутрішнє виробництво ДСП, OSB, тонкого і середнього MDF, а також хвойної фанери наростилось до конкурентоспроможного рівня. Імпорт цих позицій — лише точкове доповнення, а не структурна залежність. OSB-виробництво забезпечує практично весь внутрішній попит, ДСП стабільно тримає 75–80% ринку.

Це доводить мою головну тезу: проблема не в тому, що українська переробка слабка чи неконкурентна. Там, де переробникам дали розвиватись, вони вибудували самозабезпеченість. Проблема в тому, що галузь системно позбавляють базової сировини — кругляка і пиломатеріалів, — і саме тут зростає імпорт.

Скільки це коштує бюджету

Тепер переведу ресурс у гроші, бо саме це має цікавити державу найбільше.

Кожен мільйон кубометрів заготівлі генерує 2,12 млрд грн брутто-внеску до бюджету — це податки плюс єдиний соціальний внесок. Чистий внесок, за вирахуванням відшкодування ПДВ, — 1,42 млрд грн. А зарплатні платежі — ЄСВ, ПДФО і військовий збір — становлять 1,07 млрд грн з кожного мільйона кубометрів.

Саме зарплатні податки я вважаю найкоректнішим індикатором реальної користі галузі. Вони не маніпулюються нормами відрахувань, вони безпосередньо прив'язані до заробітної плати 119 тисяч працівників галузі й напряму фінансують оборону та соціальну сферу. Це гроші, які щодня працюють на країну у війні.

А тепер ціна бездіяльності. За 2021–2025 роки галузь недоотримала 14,5 млн куб. м сировини. У бюджетному вимірі це 30,8 млрд грн втраченого брутто-внеску, з яких 15,5 млрд грн — саме зарплатні податки. Середньорічна втрата перевищує 6 млрд грн. Я наголошую: це не «недозароблений прибуток» абстрактних компаній. Це гроші, яких недоотримала держава під час війни — на оборону, на зарплати, на громади.

Ілюзія прибутковості

Тут я мушу зупинитись на аргументі, який чую найчастіше: «Але ж державне лісове господарство показує зростання надходжень». Так, показує. Приріст дивідендів за 2025 рік — близько 4,6 млрд грн. І це подається як доказ ефективності.

Проблема у двох речах. По-перше, цей приріст зумовлений зміною норми відрахувань, а не зростанням ефективності — простіше кажучи, з підприємства просто вилучили більше через зміну правил, а не тому, що воно стало працювати краще. По-друге, і це головне, він не покриває втрат. Лише за 2025 рік недозаготівля 4,4 млн куб. м коштувала переробній галузі 9,33 млрд грн брутто-внеску. Тобто втрати переробки вдвічі перевищують приріст дивідендів від держпідприємства.

Виходить парадокс, який я називаю канібалізацією: держава тішиться зростанням надходжень від однієї державної компанії, не помічаючи, що вдвічі більше втрачає на падінні всієї переробної промисловості. Лісова ланка з'їдає деревообробну й меблеву заради красивого показника в одному звіті. Зростання доходів державного підприємства не перекриває збитків економіки — і це треба нарешті визнати на рівні державної політики.

Що робити

Я не вірю в гасла, тому замість закликів запропоную конкретну дорожню карту. У дослідженні вона складається з п'яти кроків.

Перший — закон «Про ринок деревини», який сформує єдині й прозорі правила доступу до сировини для всіх учасників ринку. Другий — каскадний продаж із пріоритетним забезпеченням вітчизняних переробників, а не перекупників і спекулянтів. Третій — оновлення Лісового кадастру, без актуальних даних якого підприємства фізично не можуть планувати виробництво. Четвертий — реформа процедур оцінки впливу на довкілля та її інтеграція в основне лісовпорядкування. П'ятий — довгострокові контракти між держлісгоспами і переробниками, що дадуть галузі горизонт планування.

За нашими розрахунками, відновлення заготівлі до 22 млн куб. м до 2030 року — реалістична мета. Ресурсна база для цього існує: лісосіка задіяна лише наполовину. Досягнення цієї планки повертає бюджету понад 16,8 млрд грн фіскального внеску щороку.

Лісовий ресурс — це не екологічна абстракція і не привід для нескінченних мораторіїв. Це фундамент економічної стійкості держави, яка веде війну. Ми можемо й далі консервувати втрати, заспокоюючи себе дивідендами одного підприємства. А можемо визнати очевидне: ресурс для відновлення існує, він просто заблокований. І розблокувати його — це політичне рішення, яке давно на часі. Час переходити від консервації втрат до стратегії відновлення та зростання.