Коли я прочитав статтю Валерія Пекара про інерційний сценарій розвитку, вона мені сподобалась і не сподобалась одночасно. Бо я вважаю позицію Валерія в цілому адекватною і своєчасною. Це, на мою думку, не стільки аналітика скільки візіонерство (воно не завжди має бути приємним), але реалістичне. До якості обгрунтування у мене є питання, але не бачу сенсу розбирати їх релевантність. Бо тоді буде виглядати, що я не погоджуюсь з самим висновком. А я — погоджуюсь.
Ризик інерційних тенденцій — реальний. Побоювання автора зрозумілі і логічні. Ми можемо опинитися у «болоті» і за наявності грошей на відновлення (бо щоб отримати розвинену країну мало відновитися, треба розвиватися). Так саме можемо пережити 5 чи 10 років «застою» і без усілякого авторитаризму (загрозу якого я вважаю вигаданою), а просто тому що після війни буде попит на різні сорти популізму. А популізм рідко корелює з розвитком навіть якщо ми будемо виконувати рекомендації ЄС і НАТО.
Коротше, ризиків опинитися в болоті вистачає. І без того, щоб погоджуватися з кожним аргументом Пекаря. І саме тому мене хвилює виключно одне питання: як ризик цього сценарію знизити?
Це багатофакторне питання. Частково від ризиків «інерційного сценарію» нас страхує доволі сумна новина — занадто багато викликів доведеться вирішувати будь-якій українській владі відразу після війни. І ніде крім як в Європі і США грошей на це взяти нема де. Ні, у Китаю стільки нема. І в них вистачає інших проблем.
Але у нас існує доволі специфічна пастка очікувань. Перші пару років по завершенню війни, коли ми будемо перебувати у стані компенсаційного зростання, коли будуть повертатися люди (не всі, але значна частина), перевідкриватися виробництва і відбуватися яке не яке, але відновлення ми будемо радіти. Дуже радіти як все зростає та розвивається. Але потім ми знову дійдемо до якогось стану рівноваги і будемо питати один в одного: а що далі?
Ні, у нас не буде як в Південній Кореї 1953 року, коли в країні існувала реальна загроза фізичного голоду і розвиватися заважала не тільки корумпована диктатура Лі Син Мана (яка протрималася 7 років після війни), але й чисто фізичне знищення геть усієї країни. Нам надто пощастило з географією, з невисоким демографічним навантаженням на територію (на зараз), нам пощастило з більшістю сусідів.
У нас буде трохи інша ключова проблема. Проблема консолідації значної частини суспільства заради формування запиту на реальні зміни правил гри. Так вже історично чомусь склалося, що модернізація і реформи сприймаються в Україні як справа небагатьох. Як своєрідна героїчна боротьба меншості активістів та ентузіастів проти СИСТЕМИ і БІЛЬШОСТІ. Де люди, які «все розуміють» протистоять людям, які не розуміють чого самі хочуть і що буде благом для них. Тільки проблема в тому, що такий формат боротьби може завершитися успіхом в єдиному сценарії: коли модернізація відбувається інструментами примусу і диктатури. Мені така перспектива не дуже подобається. Хто б не претендував на титул цього диктатора.
Так, до певного етапу — доки в умовах авторитарного економічного розвитку не формується достатня кількість освічених представників середнього класу і не усуває диктатуру — «меншість» може змушувати «більшість» виконувати цей припис. Саме так було в Південній Кореї. Коли після диктатури № 1 1961 року утворилася диктатура № 2. Так, Пак Чон Хі забезпечив базовий стрибок Кореї, але воєнний стан діяв в країні щось навколо 15 років, робочий тиждень складав 54 години і більше, профспілки були заборонені, а щоб корейці не втікали від такої модернізації на північ чи у Китай (а вони на старті процесу були багатші) на кордоні їх відловлювали та направляли на виправні роботи (кому пощастило). Наприклад, будувати дороги та висаджувати ліси. Але економічний розвиток, величезні інвестиції в освіту і науку, вибудова технологічних корпорацій доволі дивним для нас методом — це все було. Хто слухав мій стрім про Корею, все це знає.
Потім, коли такими методами виростили освічене і вже не таке злиденне покоління, запити змінилися. І спочатку з'явилася (після вбивства Пак Чон Хі) менш жорстка диктатура (але навіть для цього знадобилося втопити в крові повстання в Кванджу), а потім — відбулася лібералізація економіки і демократизація. І вже друга хвиля економічного піднесення. Коли вже у суспільства, після 20 років диктатури розвитку, виник запит на інший характер змін.
Так ось. До чого я це. А ось до чого. Коли ми розмірковуємо про «сценарії розвитку України після війни», нам слід не забувати, що будь-яка більш — менш демократична система не може бути в середньому кращою ніж елементи, з яких ця система складається. У випадку з державою та суспільством це, власне, якості і запити її громадян. Ми можемо скільки завгодно розмірковувати, як саме треба реформувати систему управління, як саме нам уникнути «побудови авторитаризму» (вважаю цю проблему надуманою, але най буде в переліку ризику) або як уникнути розчарування людей результатами війни і миру. Ми можемо мріяти (без усіляких розрахунків під цим) про зниження податків в 10 разів і податковий (насправді — офшорний) рай чи про швидку перемогу над корупцією. Та про багато що можемо мріяти. І ще більшого можемо боятися. Але поки ми не будемо трохи частіше читати і намагатися зрозуміти те, що пише Елла Лібанова чи інші українські соціологи і демографи, нас чекає постійне розчарування. І заход на черговий цикл внутрішнього болота.
Бо всі страхи, про які пише Валерій — то було вже. 2005-2007, 2015-2018 і ось повертається. Кожного разу, коли ми звертаємо на якийсь ризикований цикл випробувань та змін (або коли нас зовнішні обставини на нього завертають), ми говоримо про одне й те саме, боїмося одного й того ж і все не можемо зрозуміти ЩО З НАМИ НЕ ТАК. Так, ви скажете, що тоді такої війни не було. Так, не було. Але це змінює зовнішні обставини та масштаби, а не принципові виклики, які ми як суспільство не можемо подолати.
Якщо ви хочете модернізацію і реформи без диктатури, вам доведеться — саме доведеться — вчитися домовлятися з тим суспільством яке у вас є. З тими виборцями які у вас є. Не з українським фейсбуком. Не з українським інтернетом. А з українським суспільством у всьому його різноманітті. Бо якщо взяти всю картину українського виборця, то його настрої доволі стабільні. Так, вони можуть змінюватися відносно зовнішніх обставин. Може змінитися ставлення до Росії чи декларативне прагнення до ЄС чи НАТО. Але очікування формуються викликами. А базовим викликом крім зовнішньої агресії залишаються забезпечення базових потреб і більш-менш прийнятих правил гри. У всіх наших аналізах запитів та викликів ми чомусь занадто часто забуваємо про великі числа. А саме вони правлять і визначають тенденції.
Для ілюстрації. В Україні перед початком війни було приблизно 30 мільйонів виборців. З них 11 мільйонів людей — не працює, отримує пенсію чи інші соціальні виплати (наприклад, по інвалідності). І є критично залежною не тільки від держави, але й — часто — від допомоги оточуючих. В країні де все дуже погано з інклюзивністю. З тих 19 мільйонів що залишилися офіційно працювали на 4 квартал 2021 року 15,9 мільйони.
Серед них в чистій продуктивній економіці (промисловість, сільське господарство, ІТ, транспорт і логістика, будівництво) — приблизно 7 мільйонів. При цьому в аграрці більше ніж в промисловості. Вітаю тебе, деіндустріалізація. Ніде у розвинених країнах такого нема. Взагалі ніде.
5,2 мільйони — сфера послуг приватного сектори (від фінансів і адміністрування до всіх видів торгівлі та туризму).
2,4 мільйони — це освіта, наука, медицина, соціальні послуги.
0,8 мільйони — це сектор безпеки, оборони, державна служба тощо. До речі, держслужбовців у нас — лише 250 тисяч.
0,5 мільйони — «різне».
Безробітні (за методологією МОП) — 1,6 мільйони людей.
Десь мільйони три людей працювали неофіційно.
Десь мільйон людей — ФОП, але там не всі — ІТ на знижених податках. Більшість — підприємці з місячним оборотом менше київської середньої зарплати.
До речі, військові і їх родини не утворюють і не утворять ніякої особливої соціальної групи. Бо у нас армія — це не особлива каста, і зараз у широкому значенні цього слова — народна. З усіма плюсами і мінусами цього. Тому всі історії про «хлопці і дівчата повернуться і порішають» вже розбиваються о те, що в них теж буде різний соціальний запит. Часто — принципово різний.
Це я дав розкладку виключно по видам зайнятості серед дорослого населення. Щоб ми усі, коли матимемо вільний час, трохи подумали про специфіку запиту усіх цих мільйонів людей. Не враховуючи факторів соціального оточення, освіти, життєвого досвіду тощо.
У людей існують базові запити. Так, економіка важлива. І до війни, і після війни трійка запитів людей крім безпеки — тарифи, доходи, медицина. З невеличкими варіаціями. Люди спочатку розглядають проблеми власного існування в короткостроковій перспективі. Бо їсти їм треба вже завтра. І навіть відновлення за західні гроші і за гроші, конфісковані у Росії, не вирішать всіх проблем і не нівелюють запит на доволі швидкі і зрозумілі рішення.
І яку пропаганду ти не включай, який порядок денний не просувай на єдиному марафоні чи на альтернативних майданчиках, об'єктивний запит не зміниться. Ми багато про це сперечалися в кожному проекті чи партії, де я працював. І часто саме небажання розуміти країну і запит різних великих верств населення призводив партійні проекти до фіаско. Саме тому рейтинг Зеленського летів у прірву до війни. Бо це зараз він — «герой війни», і відповідає на ключовий запит прямо зараз — на запит захисту від росіян. А до війни він і його партія були людьми, що втратив зв'язок з запитом українського виборця.
Про економіку. Ні, реалістичного варіанту здобути тут економічне диво з темпами зростання 10+% на рік (не рахуючи років компенсаційного зростання, коли ми просто будемо відновлювати та запускати те, що зупинила війна) нема. Просто тому що у нас нема на таке зростання демографічного та інтелектуального потенціалу. Нам потрібні роки інвестицій в освіту і науку. Щоб просто мати можливість вийти на рівень Угорщини або Польщі, який не такий щоб дуже недосяжний.
У нас погана освіта. Середня — ще більш-менш норм. Вища — треш і катастрофа. Наука катастрофічно недофінансована. Вже 30 років як.
Це все було і до війни. Картина зараз — гірша. Економіка — примітивніша. Запити будуть ще простіші. І саме з країною в такій реальності нам мати справу. І в такій країні здобувати модернізаційний проект і реформи.
Але давайте я додам трохи оптимізму.
Ні, і сценарію, коли нам не дають грошей на відновлення — не існує. Просто тому, що такої дискусії нема. Нема на порядку денному питання «давати чи не давати Україні гроші на відновлення?». Є питання «як саме давати». І так, у мене для влади погані новини. Вони будуть другорядним суб'єктом відновлення, але навіть дуже швидке відновлення усіх проблем не вирішить.
Чи буде «зруйновано всю країну»? Скоріше за все, ні. Так, ми втратили величезну частку економіки. Десятки міст і сотні сіл зруйновано вщент. Але крім знищеного ми вже маємо оновлену енергосистему, яка вже дуже далеко відійшла від радянської і вже інтегрована до ЄС і оптимізовану структуру усіх бізнесів, які переживуть війну. Тут додаються нові набуті економічні зв'язки і зкореговані економічні очікування населення. І досвід з запитом тих, хто повернеться в країну після війни. Так, повернуться не всі. Але ті хто так — з оновленим запитом до держави та суспільства навколо, з новими знаннями та досвідом.
Дуже парадоксальна історія — всі страждають, скорочують витрати, оптимізуються. І це — закладає основу майбутнього зростання. Будь яка криза є елементом діалектики розвитку, бо закладає фундамент майбутнього зростання.
З одного боку — на нас тисне величезний спектр об'єктивних і суб'єктивних чинників. І це не дає нам особливих шансів розраховувати на «успішний успіх» і " Швецію за 10 років". Хоча на Швецію років за 30 — цілком. З іншого боку — є позитивні тенденції і фактори, які не дадуть справдитись найгіршим очікуванням. В тому числі тому що українське суспільство має дуже багато проблем, але воно не таке "відстале та дурне", як у нас чомусь любять припускати адепти жахливого жаху після війни. Цьому суспільству вистачило волі і сил витримати випробування, з яким не стикалася жодна європейська країна. Не скотися в хаос, паніку, злочинність. Не впасти під впливом непереборних обставин. А такі приклади в історії були. І не впали ті самі "прості люди", мільйони, на які у нас зазвичай зухвало машуть рукою.
Який висновок? Якщо ми (умовний середній клас та актори змін) хочемо, щоб все було швидше і позитивніше, доведеться навчитися розуміти як об'єктивні та суб'єктивні інтереси мас (вибачте, але так воно є), так і обставини, які об'єктивно існують навколо.
Український середній клас (як ключовий потенційний замовник потенційної модернізації) і всі потенційні "актори реформ" все ще занадто нечисельні. І у підсумку війни нас більше не стане. Тому ми не можемо дозволити собі зверхнє нерозуміння країни, в якій живемо. Країни за межами Києва, країни за межею фейсбуку, країни, де проблема виживання і захисту від місцевого феодалу є не менш значущою ніж захист від росіян.
Якщо зуміємо — помучаємось років 5 і далі буде успіх на демократичному треку. В іншому випадку — ще будемо мучитись невизначену кількість часу. Якось так.
А у наступній серії ми поговоримо про виклик № 2. Виклик консолідації (хоча б часткової) тих, хто хоче змін. І — одночасно — про те, що це такі за зміни, які можуть консолідувати і акторів модернізації, і більшість українців. Хоча б на час ключових реформ.
