Існує популярна (та зручна для деяких людей) думка, що ми маємо чіплятися за окремих представників культури, яких росіяни вважають своїми (або які є об'єктивно російськими представниками культури) та проголошувати їх українськими. Чи — як мінімум — спільним надбанням української та російської культур.
Спойлер — ні. Але до цього пізніше.
Хтось пише, що коли ми відмовляємося від Булгакова — ми відмовляємося від впливу на Росію, що зменшує наші можливості м'якої сили, світового культурного впливу тощо. Або ще щось на кшталт подібного.
Список може бути дуже довгим. Булгаков. Гоголь. Чайковський.
Наче це діячі світового рівня, яких Росія привласнила собі. І тому ми маємо піти на священну війну та захистити цих культурних діячів та повернути їх у лоно української культурної спадщини.
Але цього не треба робити. Бо у нас хибне уявлення про їх значущість для світової культури. Ми їх переоцінюємо і вважаємо що боротьба за них варта зусиль. Але вона не варта.
Чому?
А ось тепер давайте про чому.
Одне з когнітивних викривлень, яке нав'язувала нам радянська система освіти — російськоцентризм. Так, система освіти наче радянська, а у центрі всесвіту — російська культура. (Що, доречі, доводить, що СРСР став просто новою ітерацією російського імперського проекту, хоча в голові Леніна напевно був інший задум). Саме тому в радянській освіті цілком спокійно просувалася бреха про те, що радіо винайшов Попов. А не Марконі. Саме тому сформувався культ Пушкіна. Так, культ Пушкіна як найвеличнішого поета закріпила не дореволюційна пропаганда, а Сталін у 1937 році, коли влаштував епічне «святкування» 100-річчя з дня смерті поета. Туди ж йдуть і Чайковський з Толстим, якого взагалі зробили культовим письменником російських революціонерів. От би Лев Миколайович здивувався. Врешті-решт, дійшло до того, що навіть винахід парової машини приписали російському генію. Було і таке.
Так. Саме так працювала найкраща у світі радянська система освіти та виховання.
Але світ радянської дитини формував саме цей центризм.
Велика російська культура. Спойлер — ні.
Велика російська історія. Спойлер — історія як історія, таких імперій за 4500 років писемної історії було вагон і маленький візок.
Найкращій в світі радянській кінематограф. Тут прям дуже смішно.
Але проблема не тільки в тому, що це брехня. А в тому, що це дуже обмежена картина світу. Яку дуже методично формували в головах людей.
Ми, звісно, після набуття незалежності в 1991, теж багато граємо в цю гру. Бо іноді російськоцентризм намагаємось витіснити доволі специфічними та екстравагантними формами «україноцентризму». Нам як молодій нації, яка перевідкриває сама себе властиво вірити в фантастичні міфи про себе — від трипільської культури, від якої «йде українська історія» (ні) як фундаменту європейської цивілізації (ні) до намагання надати нашій культурі значення, якого вона не має і ніколи не мала.
Ми (як і Росія) «позичили» свій культурний фундамент у давніх культур з більшою історією. Причому позичили кілька разів. На початку писемної історії ми «позичали» у Риму, Греції та Давнього Сходу через Візантію та інші культурні контакти. А потім залишалися на периферії європейської культури. І тут нема нічого страшного чи трагічного. Так склалися обставини. Але ми вміємо добре вчитися коли хочемо, що іноді доводимо. Тому українське бароко — прекрасне, наприклад. Але не українці вигадали бароко. І так багато з чим.
Наша культура, як і російська, ніколи не були в центрі світової уваги. Та ніколи не задавали ВИЗНАЧАЛЬНОГО тренду. В цьому немає нічого поганого. В історії було лише кілька країн та народів, яким вдавалося в той чи інший період на доволі короткий час встановлювати регіональний чи глобальний стандарт культурного розвитку, визначати його тренд загалом. Китай для східної Азії. Греція. Рим. Халіфат, величезний транспортер та трансформатор культурного надбання. Італія Відродження. Європейський простір 18-19 ст.. Сполучені Штати. Є країни з дуже значним регіональним впливом. Індійська культура. Німецька культура. Піренейська культура.
А є не такі великі та визначальні культури. Локальні культури, які формувалися під дуже сильним впливом, навіть якщо набували очевидної самобутності. І це не каже, що така культура — неповноцінна. Просто її місце в світі дещо інше. Тут не тільки Україна чи Росія. Тут і Японія, і Корея, і Туреччина, і, скажімо, Польща. Ці культури мають визначні світові зразки. Кладуть свій камінчик у загальносвітове чи континентальне надбання, але вони не визначають розвиток цілих величезних регіонів чи світу загалом, Як Давній Китай, Рим чи сучасні Сполучені Штати.
Росіяни часто в якості аргументи «світового значення» своє культури наводять два аргументи — її розповсюдженість на великій території та те, що «Достоєвського та Толстого читають по всьому світу». Обидва ці аргументи не працюють, бо територія не визначає значення. Значення визначає популяція і глибина впливу, а по цим критеріям Росія — мимо. А аргумент «Достоєвського читають всюди» це, спрощуючи, те саме, що казати зараз «фільм Паразити дивиться весь світ, це говорить про світове значення корейської культури», але це не зовсім так. Тільки фільм «Паразити» бачило більше людей, ніж людей, що чули про Достоєвського. Хоча корейська культурна експансія дійсно може мати великі наслідки, але ми це побачимо виключно на дистанції. Років в 50. Наразі в світі культура тільки однієї країни задає світові тренди — Сполучених Штатів, і це в найближчі десятиліття не зміниться.
А тепер давайте повернемося до Булгакова.
Перше. Я задам вам неприємне питання. Ви точно любите саме Булгакова, а не фільм по мотивах його повісті?
Друге. Якщо брати інші твори письменника, то феномен популярності його головного роману і постаті Булгакова загалом в ореолі «забороненості» та «опозиційності». Хтось скаже: «Так Булгаков був же під забороною, він точно не дозволена частина радянського та імперського світу!!!» Ні. Для тих людей, які живуть зараз, Булгаков ніколи не був під забороною. Бо витягати письменника з заборонених стелажів почали у 60х роках, коли більшість тих, хто зараз про нього пише, ще навіть не народилися. Булгаков був цілком органічною частиною радянського культурного простору в останні 20-25 років існування радянської держави. Як форма дозволеного внутрішнього протесту. Він не класичний радянський письменник, він — дозволено немейнстрімовий радянсько — імперський письменник, який давно помер на момент рекордного зростання власної популярності. Але цілком органічна частина радянсько — імперської картини світу. Булгаков — це інструмент каналізації опозиційності. Не більше того.
І «найстрашніше». Булгаков — не великий письменник. І він точно не письменник світового значення. Навіть в масштабах російської та української культур він не письменник першого ешелону. Але він поєднує в собі спогади про свою «опозиційність», фльор забороненності та потрапляє в настрої «радянського»/російського інтелігента, який споглядає та страждає за світом. Замість того, щоб боротися за краще майбутнє.
А тепер повернемось до сутності питання.
Формування викривленого сприйняття світової культури.
Чи маємо ми берегти «спадщину Гоголя та Булгакова», щоб наша культура була більше значущою для світу? Ні. Чи маємо ми переконувати світ та себе, що Булгаков, Гоголь чи Чайковський — українці? Ні. Чи маємо ми сприймати наше спільше з росіянами минуле як сукупність надбань, з яких ми маємо вхопити якнайбільше? Ні. Бо це взагалі безглуздо. Наша культурна війна з Росією має вестися інструментами сьогодення та майбутнього. Дискусія, чий Булгаков — взагалі позбавлена сенсу. Бо навіть якщо ми переконаємо світ, що Булгаков чи Чайковський — українці, це допоможе нам НІЯК. Всім на це начхати.
Цих людей в центр українського світосприйняття — і позитивного, і негативного — ставить радянське і пострадянське виховання. Радянська і пострадянська освіта. А світ набагато більший. І ми не його центр. І Росія не його центр.
Усвідомлення цього не звужує наші можливості, а безмежно їх розширює. Ми беремо українську, реальну українську культуру, без допущень та домальовувань, беремо Лисенка, Шевченка, Кобилянську, Костенко, Котляревського і ще тисячі діячів і доєднуємо до них не російськоцентричну спадщину, а світову спадщину.
Ми маємо усвідомити себе не периферією периферійної імперії з її периферійною ж культурою. А частиною світу, де наша культура — не найвеличніша, але яка навчається та навчає у світовому контексті. Так, ви, можливо, виросли в світі, де Булгаков — великий письменник, а його творчість — вершина контрелітарного протесту. Але ваші діти не мають рости в такому обмеженому та вторинному світі. Ваша ностальгія та вади виховання не мають травмувати майбутнє України.
Сприйняття України, її культури, її історії формуються не в минулому. Воно формується онлайн. Прямо зараз. Воно формується не на сторінках «Майстра і Маргарити», воно формується на фронті. Воно формується в інформаційній війні, де ми — добро, а Росія — зло. Воно формується завдяки українським пісням про війну та творам українських письменників, які вчаться у Ремарка та Толкіна, а не у Толстого та Достоєвського.
Сприйняття минулого української культури та історії і в світі, і в самій Україні сформує ця війна і те, що буде після неї. Як, доречі, і сприйняття російської культури. Ми зараз буквально формуємо минуле в сьогоденні, визначаємо той кут, під яким світ і ми самі дивитимемось на українську історію та культуру. Тому час подолати імперські та радянські травми. Та рухатись далі.
