Новий Шлях.

Згідно інформації видання nakipelo.ua, міністр освіти і науки України Лілія Гриневич у квітні цього року заявила, що в українських школах буде введений новий предмет, сексуальне виховання. «Ми не можемо ховати голову в пісок і закриватись від цього – це одна крайність. Інша крайність – коли ця інформація доноситься невідповідним для такого віку чином», сказала Гриневич. На тему статевої освіти Новий Шлях поговорив з отцем Дмитром Романком, священиком Української Греко-Католицької Церкви, координатором студентських ініціатив в Українському Католицькому університеті.

НШ: Чи потрібна сексуальна освіта взагалі?

О. Романко: Така освіта залежить від її змісту. Коли в Україні є якісь пропозиції від міжнародних партнерів, вони часто закладають в них свої вимоги. Наприклад, це сталось у програмах по темі репродуктивного здоров'я, які вже існують. Тому все буде залежати від акцентів, які будуть закладені у таку освіту. Зараз важко сказати, коли і як цей задум буде реалізовано. Але освіта в цьому напрямку потрібна, оскільки в Україні є дуже поважна проблема з розлученнями, абортами і захворюваннями, які передаються статевим шляхом, включно з ВІЛ-інфекцією. Основна проблема в тому, що батьки не говорять з дітьми на цю тему.

НШ: Чи для Церкви прийнятна сама назва, «сексуальна освіта»?

О. Романко: В термінах криються ключові речі. Не обов'язково використовувати назву «сексуальна освіта», бо «статева освіта» – це те саме, тільки українською мовою. Викладатися мають набагато ширші поняття, ця освіта не повинна звужуватися тільки до статевих моментів. Наприклад, теми здоров'я і теми сімейного життя. Для Церкви набагато прийнятніше, якби говорили про інтегральний погляд на статевість, в контексті любові, взаємин між особами в подружньому напрямку. Міністерство освіти найчастіше використовує саме поняття сексуальної освіти і репродуктивного здоров'я.

НШ: Чи варто викладати, наприклад, наступне – у канадському підручнику для 5 класу (10-річні діти) наведена анатомічна картина статевих органів і пояснення, як відбувається статевий акт, з детальним поясненням таких явищ, як еякуляція?

О. Романко: Це – не найгірший приклад. Але в такому віці говорити про такі речі поспішно. За нашою інформацією, середній вік початку статевого життя в Україні – 15 років. В такому віці вже є про що говорити. Але основна проблема є в тому, що поняття статевості часто проходить відірвано від поняття стосунків. В ідеалі, як цього дотримується Церква, основними вихователями до подружнього життя мають бути батьки. Якщо і пропонувати ту освітню програму, вона має бути орієнтована на батьків. А далі, у співпраці з батьками, – викладання у школі. Поза сім'єю школа не має права викладати такі речі, які несуть не просто інформативний, а й пропагандистський характер. Наприклад, об'єктивна проблема інфекцій. Коли про неї починають говорити пропагандистськи, що найкращим захистом є презервативи, то це можна цілком заперечити і сказати, що вони не є зовсім надійними. А ця пропаганда штовхає людей на експерименти і, як наслідок, поширює інфекції, а не зменшує їх.

НШ: Як повинна проводитись статева освіта?

О. Романко: Діти про це мають дізнатися з уст людей, яким вони довіряють, тобто батьків. Мама може пояснити, що це за органи, звичайно, без конкретних деталей, без демонстрування. Коли про це говорять відірвано від сімейних стосунків, це приводить до інструменталізації. Тобто пояснення, що є такі органи, їх можна використовувати, щоб щось зробити, це розбещення, провокування поведінки, для якої дитина на той момент неготова.

НШ: Канадський підручник 5-го класу, який наводився як приклад, – це підручник для католицьких шкіл, ухвалений асамблеєю католицьких єпископів Онтаріо. Але виходить, що його зміст протирічить підходу Церкви. Чому Церква не обстоює свій підхід до освіти?

О. Романко: З прикладу Канади, Німеччини, інших західних країн, Церква реагує на виклики в конкретному контексті. В ідеалі Церква мала би мати свою позицію, вона би не мала реагувати на виклик з запізненням. Вона мала би випереджати і бути певним дороговказом. Як, наприклад, енцикліка Папи Павла VI, Humanae vitae (Про людське життя) від 1968 року, яка зокрема стосувалася контрацепції. Цей документ був пророчий, він випередив проблему. Можу сказати, що і в Україні нам інколи бракує чіткої позиції і чітких закликів для того, щоб вирішити серйозні проблеми. В ідеалі Церква мала би мати потужний орган, який би пропонував підручники для шкіл. Цього зараз у нас немає, але я вірю, що спільними зусиллями ми можемо цього досягнути. Станом на зараз у ситуації зі статевою освітою діагноз є несмертельний, але досить небезпечний, це вимагає від Церкви активної праці.

НШ: Яким чином відбувається просування ідей Церкви у суспільне життя України?

О. Романко: Існує міф, що Україна – традиційно-християнська країна, але на практиці ми є пост-радянська країна, де більшість суспільства дуже болісно реагує на будь-які пропозиції Церкви. Зокрема, Всеукраїнська рада церков дуже часто висуває дуже потрібні пропозиції, але в загальному суспільство сприймає це як релігійне втручання в світську сферу.

НШ: Через те, що Російська Православна Церква підтримує Путіна і сама звинувачується в корупції, у тій країні і в багатьох інших до неї розповсюджене погане ставлення, яке переноситься на християнську віру і релігію в цілому. Наскільки розповсюджене негативне ставлення до Церкви і християнства в Україні?

О. Романко: Є дві причини такого ставлення. Перша – через позицію російської Церкви, яка дуже часто дискредитує себе, і це переноситься на християнство в цілому. Але це більш притаманно загальноукраїнському контексту. А Західній Україні зараз притаманне своєрідне розчарування молодих людей в Церкві через релігійність власних батьків. Молодь хоче відсторонитися від Церкви, щоби не бути пов'язаними з поглядами попереднього покоління. Крім того, якщо ти хочеш бути в Європі, то ти автоматично не можеш бути пов'язаний з Церквою. Тому і є така ситуація, коли в Західній Україні наші церкви повні, але переважно людьми за 30. Приїжджаючи на навчання до Львова, молодь відмовляється від своєї релігійного життя. Як на мене, тут також є в певному сенсі прорахунок Церкви, бо Церква могла би очолити зміни. Якщо згадувати митрополита Андрея Шептицького, то він був не той, хто відповідав на виклики, а той, хто йшов попереду суспільства. Наприклад, він започаткував кооперативний рух, який пізніше став зразком для цілого світу. В даному випадку Церква може пропонувати зміни, наприклад у прозорості, чіткості щодо декларування грошей, витрачання коштів. Церква має, що сказати і повинна говорити навіть, якщо багато хто не захоче почути, зокрема в питанні виховання до сімейного життя.

https://www.newpathway.ca/d-romanko-instrumentaliz...