Емігра́ція (лат. emigratio — «виселення», «переселення») — вимушена чи добровільна зміна місця проживання окремих груп людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни, де вони народилися і виросли, в інші країни глобального суспільства з економічних, політичних або релігійних причин.
Рееміграція — це повернення емігранта у країну початкового проживання, тобто зворотна еміграція.
Еміграція — задоволення не для всіх. Та й задоволенням це назвати складно. Чому я це пишу? Бо нещодавно закінчив свій шестирічний шлях мігранта, та повернувся у рідні пенати. Це невеликий, дещо емоційний текст, безумовно, є відображенням мого суб'єктивного досвіду, але він покликаний хоча б на хвилину, зупинити тих, хто вже пакує валізи, та в пошуках ліпшого життя дивиться на Захід. Він для тих, кому налили у вуха солодкого сиропу, про кардинально нове життя в Європі, про нові горизонти та світле майбутнє. Цей текст для стурбованих батьків, які хочуть кращого завтра для своїх дітей, тому вже придбали їм квитки. Особливо, цей текст для тих, хто хоче поїхати в Чехію, дестинацію, що з роками стає все більш популярною серед українців, а саме молоді, що їде на навчання. Почнімо.
Частина перша: Шеф, все пропало!
Країна котиться у сраку! У владі некеровані бездарі\злі бариги (потрібне підкреслити), корупція квітне, роботи немає, грошей немає, перспектив немає. От якби ж, ми жили в правовій державі, в свідомому суспільстві, або просто отримували гідну винагороду за свої старання. Ах, якби, якби. Але тут люблять гівно, роблять гівно, живуть в гівні і всім нормально! Я так не хочу, я їду звідси! Впізнали якісь думки? Напевно.
Слід зазначити, що незадовільний стан майже всього в нашій країні і справді має місце бути. Майже. Але про це трошки згодом. І дійсно, гарно хочеться жити вже зараз, а не через якийсь незрозумілий проміжок часу, та й жодної впевненості в майбутньому немає, треба якоїсь стабільності, от я поїду в правильну країну, де все правильно, вулиці охайні, люди чемні і все в мене одразу ж буде ОК. Ніт. Це так не працює. Не існує прекрасних замків з рожевими поні, які в ту ж хвилину почнуть робити вам добре. Існує система, до якої катастрофічна більшість співгромадян не готова. Тож покладіть валізу, на хвилинку, відпустіть свою дитину, себе, кота, маму, тещу і тд, та послухайте.
Частина друга: Я не готовий!
Відїжджаючи в пошуках нового дому, кращого життя та смачного пива, багато людей обирають Чеську республіку. Частка українців там вже складає 3%, і це найбільша національна меншина в маленькій Чехії. Хтось їде працювати, хто навчатись, хтось в пошуках сімейного щастя. Чисельні фірми-посередники пачками, стосами, відправляють людей у обійми чеського життя, малюючи неймовірно гарні і фантастичні перспективи, перед тими, хто втомився жити у «лайні» та хоче моментальної зміни на краще. Просте і кльове рішення — Чехія. Там краще ніж в Словаччині, дешевше ніж в Німеччині, та й наших не так ненавидять, як в Польщі. Треба брати, дайте дві. І тут відбувається перша помилка турботливих батьків\занепокоєних заробітчан. Фірми-посередники обіцяють усю можливу допомогу, вивалюють на вас купу документів, де начебто розписані їх обов'язки, та просять за це всього лише якісь пару тисяч доларів. За краще життя вже зараз, сервіс а-ля турецький готель та ЄВРОПУ, всього кілька кілобаксів? Беру! Ніт. Зі страшенно великою вірогідністю, вас/вашу діточку, кинуть майже одразу після приїзду. Можливо допоможуть з першими формальностями, виконають умовні «перші кроки» і все. Здавалося б, ну і добре, не маленькі вже, випливемо — агов, вас щойно обікрали. Фактично, розуміння цього приходить в момент, коли дізнаєшся, що всі ті послуги за які фірма-посередник хоче свої кілодолари, на порядки дешевше, швидше і зручніше зробити самому. Але хто ж знав? От, будете тепер знати. Я вас попереджаю, недобросовісних людей, які займаються переправленням вас/ваших діточок в Чехію — катастрофічно багато. Будьте уважні, дивіться, що ви підписуєте, та не бійтесь вимагати своє.
Оселившись у місці, яке стовідсотково не буде виглядати так, як ви уявляєте\як бачили на фотографії, починається акт другий, який болючим пунктиром пройде через всю вашу еміграцію -- спілкування з міграційною поліцією. Вам же не казали, що чехи, мабуть, найбільші ксенофоби в Європі? Сюрприз-сюрприз, вас тут не люблять. Парадоксально, але саме українців тут не люблять найбільше. А, і ще одне -- ви, певно, гадали, що приїхали в сучасну, технологічну західну країну? Ніт. Це відрижка соціалізму, ненароджена дитина радянської дійсності. Ви зіткнетесь з тисячами паперових копій, бланків і форм, з найогиднішими тітоньками в віконцях, які є квінтесенцією уособлення радянської тітоньки у віконці, та бюрократичним хаосом, у найгіршій його формі. Помножте це на ксенофобію, та мовний бар'єр. Гарна картинка? Вітаю, це ваша реальність на найближчі роки. Навіть після того, як ви здолаєте мовний бар'єр, та будете досвідченим мігрантом, що готує усі копії, всіх документів заздалегідь, міграційна поліція знайде, чим вас здивувати. Ну і ніхто не відмінить банальне хамство та невігластво. Ваші документи загублять, вас будуть ганяти від установи до установи, ваші нерви вимотають у величезних людських чергах. Причому, весь цей атракціон буде відбуватись за ваші ж гроші, регулярно. За задоволення стояти в черзі, та бути обпльованим вузьколобою хабалкою доведеться заплатити.
Розпочинаємо дію третю, інтеграція в суспільство. Юний мігрант, в перші дні свого перебування в казковій Закордонії, стоїть перед підступним вибором, вибором між Сциллою та Харибдою. Асиміляція, або діаспора? Поєднувати ці речі досить складно, це перше. Друге, саме національна діаспора в тій же Чехії, скажімо так, знаходиться в рудиментарному стані. Це скоріше сплав пост-радянських мігрантів, з Білорусі, Росії, Казахстану, України. Слово «пост-радянські» тут не випадково, все ж наші країни з кожним роком віддаляються одна від одної все більше, прірва культурного коду та змістових протоколів стає все глибшою. Тому об'єднує цю умовну діаспору остання спільна точка відліку, в нашому випадку — СРСР та ці сенси і змісти, які ще жили в дев'яностих. Така собі муха, що застигла в бурштині з пережитків минулого та нескінченного Блакитного вогнику. Чим старше покоління мігрантів, тим очевидніше це порівняння. Ясна річ, бувають винятки. Що стосується асиміляції, тут теж не все так солодко. Беремо вже відому вам ксенофобію, та додаємо до неї наступні моменти: різні культурні протоколи, різні уявлення про світ та його історію, різні сприйняття подій. Чехи досить самодостатні, вони дуже часто нагадують ріпку -- де ти її посадив, там вона і виросте. Існуючи в серці вільної Європи (ах, доковідні часи, відкриті кордони), вони дуже часто нагадують жителів курортних містечок. Море? Ну так, я його щодня бачу. Купатися? Нє, я роки чотири тому вже купавсь, мені не цікаво. Нащо користуватися тим, що під боком, егеж? Що мені той Відень, наприклад, я все життя проведу в селищі Іванчіце, в 40 хвилинах шляху від того клятого Відня. Їм так нормально. Сила силенна дітей їде в міста побільше, отримувати вищу освіту, і дуже великий відсоток в цей момент здійснює свою останню подорож в житті. Особливості менталітету, напевно. Так, звісно є винятки. Але це меншість, це саме винятки. Скаржитесь на українське хуторянство? Вас здивують тим, яких воно може набувати розмірів. Щось Остапа понесло, час пригальмувати.
Резюмуючи, ми маємо на шальках терезів або відсутність спільних тем, плюс ксенофобію, плюс максимальну незацікавленість світом навколо, або -- спільні теми, скажімо так, третьої свіжості, російськомовне середовище, та періодичні намагання довести вам, що ми адіннарод, та інші перлини російського інформаційного поля. Вибір без вибору, як на мене. Ви або змушені постійно терпіти завуальоване (іноді відкрите) знущання над собою, або перетворювати своє життя на нескінченний Брайтон-біч (навіщо тоді їхали?).
Частина третя: чому ж їдуть?
Відповідаючи на це питання максимально прагматично, їдуть все ж за кращим життям. Навіть не дивлячись на повальну схильність українців до такого феномену, як «мені треба», що дозволяє спокійно ігнорувати закони, правила і норми, їдуть за законами, правилами і нормами. Їдуть за чистими вулицями, на яких не смітять, їдуть за зеленими зонами, в яких не встановлюють МАФи, їдуть за гарними університетами де майже відсутня корупція, їдуть за гідною (за українськими мірками) зарплатою, та працюючою судовою системою. Звісно, Чехія в цьому сенсі не ідеальна дестинація, але в ній все ще краще ніж в Словаччині, дешевше ніж в Німеччині, та спокійніше ніж в Польщі. Але, виникає питання, чи вартують ці, побутові елементи спокійного життя, приниження своєї гідності? Чи рівнозначна заміна своїх прав смачним пивом? І більш глобальне питання, чого таким чином хочуть досягти? Перспектив? Вибачте, але не дивлячись на всю хаотичність сьогодення, перспектив більше в Україні. Я проведу невеличку аналогію зі своєю спеціальністю. Кожен молодий архітектор воліє побудувати хмарочос. Як елемент визнання, як маркер того, що ти досяг та можеш. Але це неправильно, в самій суті цього прагнення, і кожен молодий архітектор рано чи пізно, приходить до цієї думки. Архітектура має вирішувати проблеми, не будувати хмарочоси. Це її поклик. Яку проблему ти вирішиш проектуючи хмарочос у Вінниці, або створюючи черговий огидний ЖК в Києві? Жодної. Яку проблему ти вирішиш, створюючи приємний, сучасний суспільний простір, най навіть у вигляді автобусної зупинки? Безліч.
Мільйони українців їдуть щороку, лише прискорюючи ті бридкі процеси у власній країні, які їм не подобаються. Ігноруючи наявні проблеми, тікаючи від них, ми створюємо ще більшу сраку у власному домі. Зменшуючи кількість незадоволених українців, ми збільшуємо безкарність та проблемність системи, яка існує вже десятиліттями. Переслідуючи гарне життя вже сьогодні, ми зменшуємо шанси наших дітей, на гарне життя завтра, ми замикаємо це коло з гівна і втечі.
Чи хочу я вас відмовити від еміграції? Так, але не маю на це права. Замість цього, я закликаю вас замислитись, та пригальмувати. Я глибоко переконаний, що шлях до простого та швидкого, гарного життя «вже сьогодні» -- одна з найбільших помилок, які ви можете зробити. Як мінімум тому, що це самообман. Не буває простих шляхів, а еміграція, це один з найважчих способів зробити собі гірше. Що ж робити? Свою працю. Гарне суспільне середовище починається з автобусної зупинки, чисті вулиці починаються з того, що на них не смітять. Адекватна вашим сподіванням влада починається з вашої зацікавленості політикою та аналізу. Щасливе життя починається не десь там, за трьома кордонами, а вже тут, зараз, у вашій голові. Ставте собі амбітні цілі, але починайте з того, що можна зробити вже зараз. Робіть один замах веслом, за один раз.
