Ліки у воєнній економіці – це не просто товар. Це питання виживання, довіри й державної спроможності. Чи вистачить препаратів під час війни? Чи можна довіряти тому, що ми купуємо в аптеках? І хто насправді стримує цю систему від колапсу, коли по складах б'ють ракети, а «сірий» імпорт шукає шпарини?
Український ринок ліків – одна з ключових точок напруги. Російські окупанти давно вийшли за межі «військових» цілей. Удари по фармацевтичних складах у Києві, Дніпрі, Харкові – це не побічні втрати, а цілеспрямована атака на систему забезпечення цивільного населення.
Паралельно складається абсурдна на перший погляд ситуація: у мирній Європі фіксується хронічний дефіцит антибіотиків, онкологічних і серцево-судинних препаратів. Україна ж, попри війну, не залишилася без ліків. Як це можливо – і якою ціною?
Відповіді на ці питання частково висвітлює нещодавнє розлоге інтерв'ю голови Державної служби України з лікарських засобів та контролю за наркотиками (Держлікслужби) Романа Ісаєнка. У ньому, за сухими формулюваннями регулятора проступає жорстка реальність: фармацевтичний фронт сьогодні є не менш напруженим, ніж енергетичний.
З погляду політичної економії, український фармринок витримав шок завдяки трьом факторам.
Перший – власне виробництво. Понад 130 ліцензованих виробників лікарських засобів — це не просто цифра. Це промислова база, яка дала змогу зменшити критичну залежність від імпорту в момент, коли логістика сипалася, а склади знищувалися ракетами.
Другий – гнучкість регулятора, який у перші місяці війни пішов на спрощення процедур.
Третій – людський ресурс, про який майже не говорять.
Насправді ж саме людський фактор сьогодні є найбільш вразливим. Контроль якості ліків і медичних виробів в Україні фактично тримається на мікрокомандах. У деяких напрямах – на п'яти спеціалістах у центральному апараті. П'ятьох людях, які ведуть реєстри, перевіряють документи, аналізують якість протезів, респіраторів, масок, діагностичного обладнання. І все це – під постійним моральним тиском: «людям потрібно терміново», «це гуманітарка», «ви ж бачите, війна».
Саме тут проходить тонка межа між доступністю й небезпекою. Як визнає Ісаєнко, спрощений режим ввезення ліків швидко почали використовувати не лише благодійні фонди. На ринок потрапляли прострочені препарати, сумнівні партії без належного контролю, а інколи й відверті підробки.
Територіальні підрозділи Держлікслужби були змушені вручну сортувати гуманітарні поставки, відсіювати наркотичні засоби, реагувати на скарги людей, яким ставало зле після прийому «допомоги».
Окрема й особливо небезпечна зона – так званий «сірий» імпорт. Контрабанда популярних препаратів, зокрема засобів для схуднення на кшталт оземпіку, стала прямим наслідком високого попиту й дефіцитів на зовнішніх ринках. Підроблені сертифікати якості, ввезення «для себе», продаж через соцмережі – все це створює паралельний ринок, який не контролюється державою, але безпосередньо впливає на здоров'я людей.
І тут важливо розуміти: митники й прикордонники бачать лише частину проблеми. Остаточний бар'єр – це регулятор, який або допускає препарат на ринок, або ні.
У воєнних умовах непопулярні рішення стають нормою. Заборонити препарат, коли він «потрібен усім», – означає взяти на себе хвилю критики. Але, як справедливо зауважує Ісаєнко, лікувати неякісними ліками – це ще гірше, ніж тимчасовий дефіцит.
Лабораторний контроль, який у середньому триває до двох тижнів, – це не бюрократія заради бюрократії. Це страховка від системних катастроф, які в умовах війни можуть мати лавиноподібний ефект.
Те саме стосується медичних виробів і протезування. Україна за лічені роки пройшла шлях, на який у мирних країнах ідуть десятиліттями. Держава почала оплачувати протези вартістю мільйони гривень, але паралельно з'явився потік недобросовісних виробників, які намагалися зайти на ринок без належної якості.
Перевірки показали: близько третини таких гравців просто припинили діяльність, не витримавши контролю. Це боляче для ринку, але критично важливо для людей, які змушені жити з цими виробами щодня.
У ширшому європейському контексті Україна виглядає не лише як споживач, а й як частина рішення. Попри війну, імпортери з ЄС не пішли з нашого ринку, а українські виробники зберегли якість, яку визнають за кордоном. На тлі дефіцитів у Європі це створює нові економічні можливості, але й підвищує ризики: тиск на внутрішній ринок зростатиме, а спокуса «спростити» правила нікуди не зникне.
Важливим елементом захисту фармацевтичного ринку залишається дієва співпраця Держлікслужби з антикорупційними органами, передусім із НАБУ. Йдеться не про формальні меморандуми, а про практичну взаємодію: передачу матеріалів, реагування на сигнали щодо підробки сертифікатів якості, спроб тиску на фахівців або схем «сірого» імпорту.
У сфері, де один підпис може коштувати комусь здоров'я, а комусь – мільйонів прибутку, зовнішній контроль стає критично необхідним.
Для регулятора така співпраця – це не лише спосіб очистити ринок, а й захист власних працівників. Коли рішення про недопуск препарату чи медичного виробу ухвалюється під публічним і правоохоронним наглядом, спокуса «домовитися» зменшується, а персональна відповідальність – навпаки, стає чіткішою. У воєнних умовах, коли тиск зростає в рази, цей зв'язок між регулятором і НАБУ фактично є ще одним рівнем оборони – вже не від ракет, а від корупційного роз'їдання системи зсередини.
Тож чи можна сьогодні довіряти лікам в українській аптеці? Як економіст, я скажу так: ризики є, і вони об'єктивно вищі, ніж у мирний час. Але як громадянин я бачу інше – систему, яка працює на межі можливостей і тримається на професіоналізмі вузького кола людей. Саме вони, а не гучні гасла, забезпечують базову стабільність у сфері, де помилка коштує здоров'я, а інколи – життя.
І наостанок – важливий акцент. У цій сфері немає «дрібних» скарг і неважливих сигналів. Активна позиція суспільства – це ще один рівень контролю. А глибше розуміння процесів допомагає не піддаватися паніці й маніпуляціям.
https://www.youtube.com/watch?v=MRkGZ6ouOYI
