Про «гумор» 95 кварталу і самого Зеленського, про ту роль, яку це масове інформаційне бомбардування відіграло у викривленні смаків значної частини українців сказано чимало. І про те, у які наслідки це вилилося для України теж.
Проте певною мірою поява Зеленського, і висміювання його командою сутнісних українських понять були неминучими. Причому висміювання саме з якимось совковим відтінком, зверхньо. З однієї причини — бо українці майже розучилися сміятися з себе самі.
Самоіронія взагалі є ознакою здорової і зрілої людини або суспільства. Ті ж чопороні англійці безперервно глузують над самими собою. І українцям це завжди було притаманно.
Але можливо через те що ковток свіжого повітря після отримання незалежності здавався таким цінним, багатьом речам, явищам, культурним продуктам і людям стало надаватися якоїсь ледь не сакральної значущості. Ця безперервна серйозність і задумливість. Ну, камон.
Відому фразу про те, що найбільш дурні речі робляться з серйозним виразом обличчя все ж не слід забувати. І думається, що якби у нас з'явився зараз сучасний Котляревський і написав би щось на зразок Енеїди, поглузував би з різних сакралізованих персонажів сучасності та минулого, то його б миттєво змішали б з багном, порвали б на шмаття та заклеймили б як ренегата).
Самоіронія в Україні не в тренді. Але святе місце порожнім не буває, і цей вакуум був заповнений корявою пародією на самоіронію у вигляді «кварталу».
Мова не лише про те, що хочеться появи більш якісних гумористів. Мова про те, що вміння посміятися над собою у різних життєвих сферах обеззброює будь-якого ворога.
І навпаки, — надмірна серйозність, драматичність, навіть у навколополітичних дискусіях, чи у розмовах про якусь чергову «візію», сама по собі провокує простір на те, щоб її випробовувати.
Коли ми щось намагаємось втримати, щось або когось надмірно звеличуємо, то скоріш за все це втратимо, або вигулькне який-небудь троль щоб нагадати про відносність того, що здається важливим. Краще вже зараз сміятися, з усього, наперед, авансом. Зрештою, це весело.
Можна згадати прекрасного актора Івана Миколайчука, у якого навіть при виконанні серйозних ролей ця самоіронія йшла фоном. А жартуючи, в тому числі з себе, він не втрачав шляхетності.
Ну який би зеленський міг би тут і близько стояти?
